Продовження довгочиту від ЦДБС “ПРОМЕТЕЙ” про чинного російського диктатора. Перша частина доступна тут: Володимир Путін: від диктатора до узурпатора. Досвід двох перших каденцій
Наприкінці другого строку правління В.П. (Володимир Путін) вирішує дотриматись формальних вимог закону та поступитися президентським кріслом Д.Медведєву (далі – Д.М.). Д.М. фактично призначений президент РФ, як і сам В.П. свого часу. Третьому главі держави не вдається закріпитися на високій посаді надовго, але це не сильно його засмучує. Хоча не всі збагнули одразу, що Д.М. має від В.П. лише тимчасовий мандат.
Протягом своєї каденції Д.М. вправно створює ілюзію Росії, відкритої до світу, інновацій, модернізації. Тим часом В.П. має час оцінити політичні процеси у верхівці влади з іншої перспективи. Поки політичні оглядачі плекають примарні надії на самостійний курс президента, вишукують хоч найменші ознаки розколу між В.П. і Д.М., останній слухняно слідує вказівкам наставника, продовжує боротьбу з інакодумством, посилює “вертикаль”, агресивну зовнішню політику.
Хороший учень поганого вчителя
Отже, вибори 2008 року закріплюють акт передачі влади Д.М., якого за новою традицією оголошують переможцем вже у першому турі з результатом 70,3% голосів. Одразу після інавгурації президент кидається віддячувати “патрону” – призначає В.П. главою уряду. Зміна крісла для В.П. нічого не змінює по суті – найближчі 4 роки він виконує роль “смотрящого” в російській політиці, стрижня “вертикалі влади”.
Новому президенту Росії належить і нова війна. У серпні 2008 року під гаслом “примусу до миру” російська армія вдирається на грузинську територію. “Мир” означає окупацію цхінвальського (Південна Осетія) та абхазького регіонів Грузії, а також дипломатичне визнання місцевих сепаратистських режимів. Так Москва реалізує свої недавні погрози про “Косовський прецедент”.
Досвід серпневої війни спонукає російську владу до радикального реформування армії, на яку офіційно покладається нове завдання: участь в локальних конфліктах на території колишнього СРСР.
Наприкінці 2008 року Д.М. виконує ще одну забаганку В.П. – ініціює зміни до Конституції та збільшення терміну повноважень президента до 6 років. Подібних радикальних змін Основний закон РФ не знав від 1993 року, що не заважає Думі без будь-яких вагань швидко їх погодити.
2009 рік розпочинається з нової газової війни Росії з Україною. Цього разу заручником конфлікту, крім українців, стають і країни ЄС, які у січні залишаються без російського блакитного палива. Стає очевидним, що Кремль використовує газовий шантаж як один із ключових інструментів зовнішньої політики.
Попри все, нова адміністрація США Барака Обами пробує “перезавантажувати” російсько-американські відносини. Так у 2009 році з’являється новий Договір про заходи щодо подальшого скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь.
Проте вже в липні 2010 року ФБР заарештовує 11 осіб, які підозрюються у шпигунстві на користь Росії. Це гучний скандал і швидке охолодження двосторонніх відносин.
Протягом перших років каденції Д.М. головною інтригою є його участь у президентських виборах 2012 року. Аби не дратувати “патрона”, який планує повернути собі президентське крісло, Д.М. врешті-решт публічно підтримує кандидатуру В.П.. Така “політична рокіровка” викликає розчарування та відчуття обдуреності в значної частини російського суспільства, налаштованого застати постпутінську країну.
Незадоволені політичними іграми Кремля росіяни проявляють давно небачену громадянську активність на виборах до Думи в грудні 2011 року. Тисячі активістів ведуть спостереження за голосуванням, фіксують величезну кількість порушень. Кремль не може зупинити викривальний потік, який одразу шириться в соціальних медіа. В результаті виборів партія влади втрачає конституційну більшість.
Вже в грудні народне обурення захоплює вулиці – мітинги за чесні вибори у майже 100 містах РФ. У Москві на Болотній площі протест збирає близько 80 тис. осіб, вперше об’єднавши різні політичні сили. Мітингарі вимагають звільнення політв’язнів, реєстрацію опозиційних партій, проведення нових виборів. На повторний мітинг на проспекті Сахарова в Москві приходить 100 тис. учасників. Навіть прокремлівські медіа змушені відкрити очі та нарешті побачити масштаби громадянського невдоволення.
Кремль, зрозумівши що махання батогом може бути небезпечним, вирішує дістати пряник у вигляді змін до законів на початку 2012 року. Вони повертають регіонам прямі вибори губернаторів і спрощують процедуру реєстрації партій. Запропоновані зміни опозиція назвала цинічною імітацією.
Путін на крові. Повернення
Напередодні президентських виборів у березні 2012 року Росією шириться хвиля мітингів проти махінацій і фальсифікацій процесу голосування. Найбільший із них знову на Болотній площі Москви збирає до 120 тис. осіб. Залучивши адмінресурс, Кремль проводить власний “мітинг” на стадіоні “Лужники”. Там В.П. закликає росіян “не зраджувати своїй батьківщині”.
Перемога В.П. за відсутності реальної опозиції та зусиллями адміністративного апарату не стає сюрпризом. Проте вже напередодні інавгурації 6 травня у російській столиці розгортається “Марш мільйонів”. Мітинг переростає у жорстокі зіткнення з поліцією, побиття людей. До 700 учасників затримано, сотні травмовані. “Марш мільйонів” стає переломним моментом в історії Росії, спричинивши жорстку реакцію влади, нові репресії.
Влітку 2012 року набирає силу закон про адміністративну відповідальність за масові заходи, який значно збільшує штрафи за порушення встановленого порядку проведення мітингів.
Майже одразу приймають і закон про іноземних агентів, за яким некомерційні організації, що фінансуються з-за кордону і займаються “політичною діяльністю”, повинні зареєструватися у Мін’юсті як “іноземні агенти”. Відповідно за відсутність маркування “іноземний агент” на матеріалах такої організації в медіа передбачається система штрафів.
30 липня 2012 року В.П. підписує закон, яким повертає покарання за наклеп. У теорії це мало слугувати захисту конституційних прав громадян від протиправних посягань на їх честь, гідність, репутацію. Однак правозахисники переконані, що закон разом із попередніми актами, буде використано для переслідування інакодумців.
Недоторканність влади для суспільства не означає припинення підкилимних ігор всередині Кремля. Найгучнішим кадровим рішенням 2012 року стає відставка міністра оборони Сердюкова. Підставою для звільнення називають відкриття 5 кримінальних справ за звинуваченням у корупції та розкраданні військового майна на суму в майже 6,7 млрд руб. Новим міністром оборони призначають давнього друга В.П. – Сергія Шойгу.
Наприкінці 2012 року остаточно перегорнута остання сторінка “перезавантаження” російсько-американських відносин. У відповідь на Закон Магнітського Кремль приймає “закон Діми Яковлєва” і заморожує процес усиновлення 500 російських дітей.
Новим проєктом, який, за задумом Кремля, має врятувати імідж російської влади, стає зимова Олімпіада в Сочі 2014 року. В.П. особисто контролює її організацією. Проте весь період підготовки до змагань супроводжується корупційними скандалами. У доповіді опозиційний політик Борис Нємцов заявляє: близько 60% із 50 млрд дол., витрачених на підготовку, розкрадені чиновниками, наближеними до В.П. Критика не заважає задумам Кремля, а російська збірна на Олімпіаді займає перше місце в загальному заліку. Хоча вже зовсім скоро спалахне допінговий скандал щодо російських спортсменів, і Всесвітня антидопінгова агенція позбавить Росію більше десяти медалей.
Так само уважно як за Олімпіадою в Сочі, кремлівський диктатор спостерігає і за подіями, що розгортаються в Україні. Євромайдан рішуче змітає з політичної сцени вірних слуг Кремля на чолі з Януковичем. Ситуація швидко виходить з-під кремлівського контролю, російська влада ледь встигає приймати “політичних втікачів” із числа представників поваленої української еліти.
Однак В.П. давно вже приміряв на себе образ князя Володимира Великого та “збирача земель”. Він вирішує не сидіти, склавши руки. Першою жертвою кремлівського диктатора стає український Крим. Скориставшись тимчасовим колапсом вертикалі влади в Україні у лютому 2014 року, російські війська починають захоплювати її найпівденніший регіон. Вже постфактум В.П. отримає від ручного парламенту схвалення на застосування військ за кордоном.
У 2008-му В.П. сподобалося самовільно перемальовувати карту світу, тож через п’ять з половиною років він йде далі та з тих пір ніяк не може зупинитися. Цього разу В.П. користається вже не “косовським” прецедентом 2008-го, а радше “кувейтським” 1990-го – Росія йде на пряму анексію території суверенної держави.
За заповітами гітлерівських аншлюсів і сталінських возз’єднань, загарбання чужих територій має неодмінно супроводжуватися “всенародним схваленням”. Тож у березні 2014-го кримчан спонукають до участі в “референдумі” за посиленої уваги озброєних “зелених чоловічків” і жорстокими розправами з незгодними. Ситуація виглядає відверто дико, і Росія зі своїм “територіальним надбанням” опиняється в дипломатичній ізоляції. Генеральна асамблея ООН не визнає ані “референдуму”, ані “возвращения”. Київ оголошує Крим тимчасово окупованою територією.
Перший пакет західних санкцій за анексію Криму Росія отримує одразу після “референдуму”. Спочатку вони персоніфіковані, це заборони на в’їзд і замороження активів окремих російських політиків – список постійно розширюється. Персональні санкції згодом доповнюють секторальними, з обмеженням на постачання до РФ ряду товарів і послуг.
Навесні 2014 року Росія ще й приносить війну на схід України. В.П. оголошує третину української території “Новоросією”, Москва організовує сепаратистські заколоти у низці областей, однак план спрацьовує лише для двох: Донецької і Луганської. Все може зайти надто далеко, але нова українська влада поступового оговтується від шоку революції та втрати Криму і розпочинає антитерористичну операцію. Завдяки АТО у 2014-2015 роках вдається відстояти дві третини Донеччини і Луганщини. Від повного розгрому “народні республіки” рятує регулярна російська армія, яка на той момент значно переважає українську за бойовим потенціалом.
Гібридна агресія Росії спричиняє багато людських трагедій. Катастрофа малайзійського “Боїнга”, збитого російським ЗРК “Бук”, в один момент забирає життя 298 осіб, які не мають жодного відношення до російсько-українського конфлікту.
На засіданні Тристоронньої контактної групи під егідою ОБСЄ у Мінську 5 вересня підписують протокол про двостороннє припинення вогню. Документ містить 12 пунктів і передбачає, в тому числі, проведення дострокових місцевих виборів, звільнення заручників і виведення незаконних збройних формувань із території України. Своїми подальшими діями Росія повністю ігнорує пункти протоколу.
У відповідь на західні санкції російська влада оголошує курс на імпортозаміщення та контрсанкції, відмовившись від низки товарів із “недружніх” країн. Подібні ініціативи Кремля, а також падіння світових цін на нафту обвалює курс рубля вдвічі – це найбільше падіння російської валюти з 1999 року. Наприкінці 2014 року Bloomberg називає рубль серед найгірших валют у світі.
На фоні найгучнішого політичного вбивства в сучасній Росії, коли наприкінці лютого 2015 року від пострілу кілера гине Нємцов, Москва ухвалює закон про “небажані організації”, який дає право Генпрокуратурі визнавати будь-яку іноземну організацію загрозою національній безпеці та без рішення суду забороняти її діяльність на території РФ.
В грудні того ж року В.П. підписує закон, який дозволяє Конституційному суду РФ не визнавати рішення міжнародних судів, якщо вони суперечать російському законодавству. При цьому повністю проігноровано конституцію РФ, де закріплено принцип верховенства міжнародного права.
Восени 2015 року Росія занурюється у громадянську війну в Сирії, що почалася з вини місцевого диктаторського режиму. Президенти Сирії Башар і його покійний батько та попередник Хафез Асади – спадкові друзі Москви, які забезпечують присутність радянського, а згодом і російського, військово-морського флоту в Східному Середземномор’ї.
Під тиском народного невдоволення режим Башара Асада висить на волосині. Але йому щастить із друзями (Росія, Іран) та… ворогами. Серед останніх опиняються джихадисти з Ісламської Держави Іраку і Леванту (ІДІЛ), які перехоплюють у Аль-Каїди звання головної терористичної загрози світу. Тож В.П. отримує нагоду одночасно виручити свого колегу-диктатора та оновити реноме “борця з міжнародним тероризмом”, а заодно ще й безкарно потренувати свою авіацію бомбити сирійські міста.
Повчальний досвід Асада нагадує В.П. про необхідність міцно тримати у покорі власний народ. У 2016 році він ініціює проведення радикальної реформи правоохоронних органів та утворення Росгвардії чисельністю з понад 340 тис. особового складу у безпосередньому підпорядкуванні главі держави. У владних коридорах це викликає недобрі перешіптування про опричнину.
Продовжуючи полювання на відьом, російська влада 6 липня 2016 року приймає пакет “антитерористичних” законів (“пакет Ярової”), які додатково обмежують права та свободи росіян. Стає суворішим покарання за “заклики до тероризму” та його “виправдання” в інтернеті, за фінансування “екстремістської діяльності”. Розширено список правопорушень, за які передбачена кримінальна відповідальність. Влада також зобов`язує компанії-оператори зв’язку зберігати всю отриману інформацію строком від 6 місяців до 3 років і надавати до неї доступ ФСБ.
З року в рік дедалі гострішою в РФ стає ситуація з корупцією на всіх рівнях влади. У 2015-му за звинуваченням у хабарництві затримують губернаторів Сахалінської області та Республіки Комі.
Та вже наступного року десятки прізвищ російських політиків і чиновників спливають у “Панамських документах”, опублікованих Міжнародним консорціумом журналістів-розслідувачів. Світ дізнається про тисячі офшорних фірм, які використовують в тому числі російські політики для ухилення від сплати податків і відмивання грошей. В.П. називає оприлюднену інформацію “інформаційною атакою” та “спробою розхитати політичну стабільність” у РФ.
У 2016-му затримують губернатора Кіровської області та міністра економічного розвитку Улюкаєва. Це арешт чиновника рангу міністра в Росії вперше з 1991 року. Коридорами Кремля ширяться чутки, що справа замовлена самим В.П. для підтримки іміджу антикорупціонера напередодні виборів.
Тема корупції залишається головною і в передвиборчому 2017 році. Новий тон обговоренню задає документальний фільм-розслідування “Він вам не Дімон” Фонду боротьби з корупцією Олексія Навального, опублікований в YouTube навесні. Лише протягом тижня стрічка збирає 7 млн переглядів. 50 хвилинне відео розповідає про корупційні схеми за участі російських чиновників та компаній, центром яких стає на той час голова Уряду РФ Д.М. При цьому більшість російських медіа резонансне розслідування Навального ігнорують. Звернення до правоохоронних органів за фактом оприлюдненої інформації також залишається без відповіді. Кричущі факти корупції влади та недієздатність правоохоронної системи знову виводять росіян на масштабні акції протесту навесні й влітку 2017 року. Географія протестів – це сотні російських міст, що і за масштабністю, і за кількістю учасників перевершує акції 2011-2012 років. Влада відповідає масовими побиттями, затриманнями, арештами.
Перекладаючи провину за поширення протестних настроїв у тому числі на незалежні медіа, російська влада вирішує продовжити “закручування гайок”. Наприкінці 2017 року приймаються законодавчі зміни, за якими іноземні медіа на території РФ можуть визнаватися “іноземними агентами” та підпадати під дію відповідного закону на рівні з некомерційними організаціями. У 2019 році нові зміни до законодавства роблять можливим визнання “іноземними агентами” незалежних журналістів.
Попри ріст протестних настроїв у суспільстві, В.П. напередодні виборів 2018 року почуває себе впевненим як ніколи. Спочиваючи на лаврах, він відмовляється від ведення передвиборчої кампанії, хоча до участі у виборах допущено ще семеро кандидатів. Перемога В.П. з оголошеними 76,7% голосами не віщує нічого доброго ані для самої Росії, ані для світу загалом. “Божевільна бензоколонка”, не збавляючи обертів, продовжує свій хаотичний пекельний танок…
Друга частина доступна тут: Путін і День бабака
Авторський огляд російської кризи підготував Фома Бурт