7 травня 2024 року відбулася чергова інавгурація В.Путіна (далі – В.П.). 71-річний кремлівський довгожитель отримав можливість керувати “божевільною бензоколонкою” ще як мінімум 6 років. Пропоную здмухнути пил і перегорнути сторінки історії на чверть століття назад, щоб пригадати, якою була Росія і сам Путін на початку сходження до влади.
Історія сучасної Росії вже нерозривно пов`язана з В.П. Такі імена як Єльцин, Примаков, Лебедь, які гучно звучали у буремні 1990-ті, здається, навіки відійшли у сиву давнину. Питання “яка вона, Росія без Путіна?” швидше за все викличе у росіян реакцію здивування, сум`яття, страху. Усі роки свого правління В.П. використовує страх як інструмент, щоб пов’язати свій народ єдиними нерозривними путами: “пута” / “кандалы” – Путин. Для заспокоєння росіян кремлівська пропаганда склала цілий словник з понять “скрєпи”, “вєлічіє” і т.д – вони повторюються мов за рецептом із вбивчою регулярністю.
1999-2004 рр. Нова вертикаль влади, завоювання Кавказу, розправа над опозицією, війна зі свободою
В.П. був обраний керівником Росії не її народом, а оточенням, “сім’єю” президента-попередника. Хворому Єльцину почали шукати лояльного наступника / “преемника” одразу після насилу виграних виборів 1996 року. Демократичний транзит влади не розглядався. Занадто великим був ризик розправи над корумпованою “сім’єю” демократично обраних наступників.
На посадах заступника голови президентської адміністрації та директора ФСБ В.П. виконував для “сім’ї” делікатні доручення, чим заслужив довіру та прихильність. Наприклад, врятував від кримінального переслідування за корупцію екс-мера Петербурга Анатолія Собчака. А ще скомпрометував через секс-скандал генерального прокурора Юрія Скуратова, який розслідував корупцію “сім’ї”. Всіх таких послуг ми не знаємо, але їх точно знала і цінувала “сім’я”.
Старт операції “Спадкоємець”, не без участі майбутнього ворога Кремля Бориса Березовського, розпочався у березні 1999, коли директора ФСБ В.П. призначили секретарем Ради безпеки РФ. “Дріжжями” для рейтингу маловідомого й непоказного В.П. мала стати нова війна на Північному Кавказі. Тож її підготовкою і зайнявся новий секретар Радбезу.
На початку серпня 1999 В.П. очолює Уряд РФ. Саме вчасно. На фоні ісламістського повстання в Дагестані, та підривів житлових будинків – 307 загиблих і більше 1700 поранених – новий прем’єр постає в амплуа рятівника Росії. Телеканали показали нового молодого рішучого лідера – вожака, який кидає виклик терористам із погрозами “мочить в сортирах”. Він закликає перенести “боротьбу з тероризмом” у незалежну Ічкерію – під схвальні оплески генералів-реваншистів. “Контртерористичну операцію” розпочав ще президент-Єльцин, але головним героєм нової війни медіа зробили прем’єра В.П.
На зламі тисячоліть у новорічному вітанні Єльцин оголошує, що залишає посаду та передає свої повноваження голові Уряду, який добре себе зарекомендував. Кілька місяців до президентських виборів В.П. керує країною у статусі в.о. Йому не треба вести виборчої кампанії та змагатися з конкурентами. Телебачення і війна все роблять за нього. Віднині В.П. – єдиний герой і беззаперечний лідер Росії. Здавалося, операція “Спадкоємець” розігрувалася як по нотах. Першим указом в.о. стає “Про гарантії президенту РФ, який припинив виконання свої повноважень, та членам його сім’ї”.
Березневі вибори 2000 року хоч і не по справжньому конкурентні, але принаймні формально виглядають чесними. В.П. перемагає у першому турі зі “скромними” як натепер 53% голосів.
Чеченська земля ще стікає кров`ю своїх дітей, а новий кремлівський правитель вже гордо крокує Великим Кремлівським палацом. 7 травня 2000 відбувається дійство інавгурації. Як не випинається В.П., та на фоні кремлівських коридорів його постать виглядає мізерною, що неможливо приховати від телекамер і 1500 гостей церемонії.
Єльцин, чи то наївно, чи то лицемірно бажає наступнику збудувати нову демократичну Росію. Промова ж наступника триває 10 хвилин. Це запевнення у тому, що Росія неодмінно стане “вільною, процвітаючою, багатою, сильною, успішною країною, якою пишатимуться її громадяни та поважатимуть у світі”. У промові В.П. також обіцяє працювати “відкрито і чесно”, взяти на себе відповідальність за все, що відбуватиметься у країні.
Порушувати власні обіцянки новий кремлівський лідер починає одразу ж. Першою його жертвою стає свобода слова. Під приціл потрапляє опозиційний до В.П. інформаційний холдинг “Медиа-Мост” Володимира Гусинського, у власності якого популярні канали, газети та радіостанції. Обшуки та відкриття кримінальних справ, у тому числі ув’язнення самого Гусинського, завершуються передачею медіахолдингу компанії “Газпром-медіа”, підконтрольній Кремлю.
Наступною жертвою амбіцій В.П. стає демократія. Своїм указом він починає вибудовувати нову “вертикаль влади”, розділивши територію держави на сім федеральних округів, які очолили “повноважні” представниками президента, що має посилити контроль над регіонами. В.П. також ініціює зміни до чинних законів, що дає йому право розпуску місцевих законодавчих зборів і відсторонення від влади губернаторів.
Трагедія на найновішій атомній субмарині російського флоту “Курск” в серпні 2000 стає для В.П. іспитом на відповідальність, який він провалює. У той час, як весь світ переймається долею 118 членів екіпажу підводного човна, президент Росії навіть не перериває своєї відпустки у Сочі. Постфактум в інтерв’ю CNN про трагедію “Курська” у В.П. знайдеться лише два слова – “она утонула”.
Вже з перших місяців свого президентства В.П. захоплюється ідеєю утвердження величі РФ на світовій арені. Для цього в хід йдуть гучні заяви, брязкання зброєю та створення нових альянсів. У травні 2002 Кремль затягує 5 пострадянських країн в Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ) – російську альтернативу НАТО.
Хоча ставлення В.П. до Північноатлантичного альянсу не завжди було войовничим. У перший рік президентства він навіть публічно допускає членство Росії в НАТО. А в 2012-му в російському Ульяновську відкриває натовський логістичний хаб. Все те, що Росія завзято демонізує в Україні – членство і бази – вона спокійно приміряє на себе. Оголошення Сполученими Штатами війни тероризму після 11 вересня 2001 стає подарунком долі для В.П. Адже тепер знищення чеченців – це не просто його особисте збочення, це можна записати у міжнародні зусилля боротьби з тероризмом. У рамках Ради Росія-НАТО Кремль допускають до обговорення важливих питань Альянсу і навіть внесення пропозицій.
Тим часом російська влада не може гарантувати безпеку власним громадянам. У жовтні 2002 під час мюзиклу “Норд-Ост” бойовики чеченського спротиву захоплюють будинок московського театрального центру на Дубровці. Лідер терористів Мовсар Бараєв висуває політичні вимоги. Аналогічним чином у 1995-му Шаміль Басаєв, захопивши лікарню в Будьоновську, змусив до переговорів тодішнього російського прем’єра Черномирдіна. Тоді більшість заручників вижили, і був перезапущений політичний процес врегулювання в Чечні. Однак цього разу доля людських життів – і росіян, і чеченців – в руках не Черномирдіна…
Якщо Бараєв вважав свій вчинок шансом покласти край війні, то для В.П. це нагода поглибити провалля між чеченським спротивом та цивілізованим світом. Президент відхиляє варіант переговорів і віддає наказ про штурм. У результаті гинуть 130 людей, при чому більшість – від дії бойового газу, який застосовують силовики для нейтралізації 40 терористів.
До терористичних методів боротьби чеченців штовхає відчай. Росія окупувала та знищила незалежну Ічкерію, насадила народу маріонетковий режим Кадирових, запровадила жорстокий окупаційний режим: із кривавими зачистками, викраденнями, катуваннями, стратами, фільтраційними таборами. За кілька місяців після “Норд-Осту” окупанти не можуть запобігти теракту в Грозному: смертники підривають Будинок уряду, гине 71 людина, 640 поранені.
На терористичні загрози кремлівська влада відповідає законом про боротьбу з екстремізмом 2002 року. Кремль використовуватиме новий закон, в першу чергу, проти будь-яких критиків влади, в тому числі незалежної преси.
Парламентські вибори 2003 року приносять перемогу створеному 2001 року кремлівському політпроекту – партії “Єдина Росія”. Прийнявши до своїх лав більшість мажоритарних депутатів і перебіжчиків із інших фракцій, “Єдина Росія” формує стійку більшість у парламенті, чим додатково підсилює путінський режим.
Перша каденція В.П. зміцнює позиції Кремля, що дозволяє покінчити з непідконтрольними олігархами (арешт М.Ходорковського в жовтні 2003 року), почати наступ на незалежні медіа та прийняти закони, які обмежують права та свободи людей. В.П. впевнено стає на шлях розбудови диктатури, щоб згодом так само впевнено і брутально узурпувати владу.
2004 – 2008 рр. Від боротьби з тероризмом до тероризму держави. Старі-нові вороги. Знову операція “наступник”
Підготовка до виборів 2004 року відбувається на фоні чергового масштабного теракту в московському метро, який забирає життя 42 осіб. Також неочікуваною стає відставка уряду на чолі з Касьяновим. На думку оглядачів, В.П. використав прем’єра для перекладення на нього відповідальності за невиконання власних обіцянок.
Нові виборчі перегони вже тривають в умовах адміністративної та інформаційної блокади опозиційних політиків. Очікувано переможцем знову стає В.П. – його нібито підтримали 71,3% виборців.
Друга інавгурація В.П. – під мелодію радянського гімну, яку він повернув за попередньої каденції, – розважає глядачів не більше 20 хв. Це найкоротша церемонія в історії Росії. Після складання присяги В.П. чомусь розповідає про розвиток реальної багатопартійності, створення зрілого громадянського суспільства та зміцнення особистих свобод громадян. Бравурно звучать слова про зупинку “агресії міжнародного тероризму”. У цей момент навпроти Кремля яскравим факелом горить історична будівля Манежу. Багато хто бачить у цьому недобрий знак.
Твердження В.П. про перемогу над тероризмом спростоване вже влітку, коли колона бойовиків заходить на територію Інгушетії. У боях гинуть близько 100 осіб. Жоден із нападників не затриманий.
Восени 2004 року терористи захоплюють школу в Беслані, вимагаючи незалежності Чечні та відставки В.П. Ще один подарунок долі для кремлівського торговця страхом. У результаті брутального штурму силовиків зі застосуванням вогнеметів будівля зі заручниками спалахує та обвалюється. Гинуть 334 людини, з яких 186 – діти.
В.П. миттєво користається трагедію як приводом для посилення своєї влади, домігшись ухвалення Думою низки поправок до федеральних законів. Це дає йому право висувати своїх кандидатів на голів регіонів (президентів, мерів, губернаторів), які місцеві регіональні збори фактично не мають можливості відхилити. Так само легко президент може звільняти регіональних керівників, які не виправдали його довіри.
Проте ані терористичні атаки, ані утиски свобод не могли так сильно підірвати авторитет В.П, як це робить закон про монетизацію пільг із січня 2005 року. Обурені пільговики починають виходити на протести по всій Росії, а рейтинг кремлівського диктатора вперше зазнає нищівного удару, просівши до 41%.
Ріст протестних настроїв змушує владу ще раз попіклуватися про самозбереження – кроком до цього стає ухвалення нового закону про вибори 2005 року. Норми нового закону, зокрема відмова від мажоритарної системи та виборчих блоків, ведуть до чергового обмеження виборчих прав як на федеральному, так і на регіональному рівнях. Це заважає оновленню влади та служить недопущенню нових політичних сил, незалежних кандидатів.
Небезпечним прецедентом для путінської Росії восени 2004 року стають події в Україні. Помаранчева революція – це вже друге на пострадянському просторі після Грузії мирне усунення народом скомпроментованої влади. “Кольорові революції” стають нав’язливою фобією Кремля.
Січень 2006 року особливо запам’ятається українцям. Москва вдається до свого улюбленого козиря – постачання газу, щоб випробувати “помаранчеву” Україну на міцність. Вимагаючи збільшення плати за газ майже у 5 разів, російська влада припиняє постачання “блакитного палива” на декілька морозних днів у січні. Починаються переговори та уклаладаються нові угоди, які одразу викликають хвилю критики в українському суспільстві. Зрештою це призводить до політичної кризи в Україні та відставки уряду.
Агресивна риторика Кремля поступово наростає. Навесні 2006 року в щорічному посланні до Федеральних зборів В.П. вперше робить головний акцент на модернізації армії, нарощуванні озброєнь і нацбезпеці. Заявлено курс на побудову “власної фортеці”, що на Заході однозначно сприйнято як новий старт гонки озброєнь.
Вже в лютому 2007 року на Мюнхенській безпековій конференції кремлівський диктатор критикує однополярний світоустрій та розміщення військових баз НАТО в Болгарії та Румунії. Логічним продовженням стає указ В.П. про призупинення участі РФ у Договорі про звичайні збройні сили в Європі, участь в угоді остаточно припинять у 2015 році.
Завершення другої каденції В.П. наприкінці 2007 року відбувається вже традиційно – на фоні відставки голови уряду, цього разу Михайла Фрадкова, а ще виборів до Державної думи, де очікувану перемогу здобуває правляча “Єдина Росія”. Саме на зустрічі з депутатами-єдиноросами В.П. остаточно знімає інтригу щодо кандидатури свого наступника, назвавши ім`я Д.Медведєва.
На відміну від Єльцина в 1999-му, В.П. у 2008 ще здоровий, активний і повний планів на майбутнє. Залишатися в президентському кріслі заважають формальності – конституційне обмеження терміну повноважень двома каденціями. Тож нова операція “Спадкоємець” переслідує іншу мету – поставити на чолі Росії тимчасову й повністю залежну політичну фігуру.
Вибори 2008 року перетворюються на формальну передачу влади наступнику. Першим рішенням одразу після інавгурації новий президент віддячує “патрону”, призначивши В.П. главою Уряду. Зміна крісла для В.П. нічого не змінює по суті – найближчі 4 роки він виконує роль “смотрящого” в російській політиці, залишаючись центром прийняття найважливіших рішень.
Авторський огляд російської кризи підготував Фома Бурт
Продовження: В.П.: піти, щоб повернутися