Це четверта частина довгочиту від ЦДБС “ПРОМЕТЕЙ” про чинного російського диктатора.
- Перша частина – Володимир Путін: від диктатора до узурпатора. Досвід двох перших каденцій.
- Друга частина – В.П.: піти, щоб повернутися.
- Третя частина – Путін і День бабака
З 2021 року В.П. налаштовує Росію та світ на глобальні зміни. Його різкі заяви сіють напругу. Готуючись захоплювати українські території, диктатор збирається і себе возвеличити, і власній недоімперії “повернути колишню славу”. Як засвідчать подальші події, у такий спосіб Кремль лише відкриває “скриньку Пандори”, запускає таймер зворотного відліку існування режиму.
“Іноагенти” та мігранти
На початку 2021 року В.П. починає виходити з ковідної сплячки. 17 січня до РФ повертається Навальний, де його одразу затримують. За процесом в онлайн режимі спостерігають сотні тисяч росіян. Наступного дня по всій країні пікети. До кінця місяця дві хвилі мітингів накривають РФ, а це сотні міст і тисячі небайдужих. Влада діє максимально жорстко – кілька тисяч затриманих. Самого опозиціонера чекає гнів Кремля і кілька кримінальних справ, в т.ч. за створення “екстремістської організації”.
Поки Навального ведуть коридорами московського СІЗО, весь світ переглядає розслідування Фонду боротьби з корупцією (ФБК) “Палац для Путіна. Історія найбільшого хабара”. Це розкриття схеми фінансування будівництва чергового помпезного маєтку диктатора. ФБК мстиво записують в “іноагенти”, називають “екстремістською організацією” і забороняють діяльність.
Протягом 2021 року “іногентами” в Росії стають ще понад 100 організацій та осіб, серед яких видання “Медуза”, “Радіо Свобода”, “Настоящее время” та інші. Цей останній рік для легальної діяльності однієї з найстаріших некомерційних організацій РФ – товариства “Меморіал”. Організація, яка повертала правду про жахи сталінізму, теж стає жертвою путінізму.
Навесні Кремль намагається послабити ЄС, посилюючи міграційну кризу. Для цього В.П. використовує вірного васала Лукашенка. Тисячі мігрантів із країн Близького Сходу організованим транзитом через Росію опиняються на білоруському кордоні, щоб знову й знову спробувати потрапити до суміжних країн ЄС. Європейці назвуть це гібридною агресією білоруської влади за вказівкою Кремля. У відповідь режим Лукашенка звинуватить ЄС у неправильній військовій та економічній політиці щодо країн Глобального Півдня. Мінському “борцю проти неоколоніалізму” не вдається вийти сухим з води – наприкінці року ЄС прийме вже п’ятий пакет санкцій проти Білорусі.
“Недружній” Захід
У цей час В.П. найбільше зайнятий підготовкою до виборів у Думу та військовими навчаннями “Запад-2021”. Навчання повинні вразити світ масштабністю, охопити території Росії та Білорусі. Залучають понад двісті тисяч особового складу та сотні одиниць військової техніки. Цивілізований світ демонструє стурбованість. Та перший заступник білоруського міністра оборони відмахується заявою, мовляв навчання не становлять загрози країнам ЄС та сусідам.
В.П. все частіше нарікає на колективний Захід, який заважає будувати нову імперію на уламках старої. Навесні спеціальним указом диктатора низку країн визнано “недружніми” до РФ – з подальшим накладенням обмежень на відносини з ними Росії.
Попри продовження політики санкцій проти РФ новою адміністрацією Білого Дому, попри загальну дипломатичну кризу головною подією літа 2021 року стає зустріч В.П. з президентом США Джо Байденом. Зі слів В.П., приводом для події такого рівня стало накопичення багатьох питань в американсько-російських відносинах. На підсумковій пресконференції очільник Росії заявляє, що головна його мета щодо України – “сприяти реалізації Мінських домовленостей”. Всупереч ритуальним запевненням про доброзичливу атмосферу зустрічі та початок конструктивного діалогу для забезпечення стабільності у світі, за кілька місяців США продовжать санкційну політику щодо РФ, через ув’язнення Навального та будівництвом “Північного потоку-2”.
Путін вимагає гарантій та готується до агресії
У червні 2021 кремлівські ресурси поширюють статтю за підписом В.П. під назвою “Про історичну єдність росіян та українців”. Автор тексту, мов двієчник, який стирає погану оцінку в щоденнику, намагався стерти Україну та український народ з історії. Риторика диктатора стає все більше войовничою. Він осуджує НАТО, яке нібито насмілилось розширюватись без його згоди, почало зближення з Україною. В.П. вимагає гарантій безпеки, розповідає про підлітний час натівських ракет до російських міст.
В уяві російського диктатора, викладені письмово пропозиції гарантій, серед іншого, передбачали пряму заборону на приєднання в майбутньому до НАТО Грузії та України. Гарантії безпеки для РФ мали бути закріплені угодами Москви зі США та НАТО у запропонованій Кремлем редакції. На вимогу Росії, Сполучені Штати мали відмовитись від розміщення військових баз на території колишнього СРСР. Окремо Кремль вимагає від США припинити підтримувати організації та осіб, діяльність яких може, на думку російської влади, розхитати політичний і соціальний устрій РФ. Для НАТО російська сторона готує пропозиції відмовитися від проведення будь-якої військової діяльності на території України, Східної Європи, Південного Кавказу, Центральної Азії, а заразом вивести іноземні війська Альянсу з країн, які стали членами НАТО після 1997 року.
Закономірно, що світова спільнота сприймає пропозиції Кремля як ультиматум, а не запрошення до діалогу. Діалогу і не передбачалося. Москва заявляє, що не готова поступатися положеннями “угод”. В оцінках заяв російської влади експертні думки поляризуються – від визнання ситуації вкрай загрозливою до переконання, що це черговий блеф знахабнілого фюрера.
Наприкінці року Росія вдруге після навчань “Запад-2021” накопичує війська на північному, східному та південному кордонах України. Світова преса все гучніше припускає ймовірність широкомасштабної війни, наводить переконливі докази її підготовки. The New York Times розкриває дані американської розвідки про те, що відлік до початку війни вже розпочато. Видання The Washington Post публікує матеріал про кровожерливі наміри Кремля. Це інтерв`ю з понад 30 офіційними особами США, України, ЄС та НАТО. Дехто до останнього намагається зберігати оптимізм, враховуючи добре відому авантюрну натуру кремлівського режиму.
Через наелектризованість політичної атмосфери у РФ, майже непоміченим стає всеросійський перепис населення 2021 року. Його результати засвідчують зростання населення протягом 10 років на понад 2 млн осіб. На відміну від інших країн, які також опікуються демографічною проблемою, Росія забезпечує собі приріст населення через приріст території з населенням – поки що лише окупованих Криму та Севастополя.
Кінець року, крім все очевиднішої підготовки до агресії, Кремль присвячує парламентським виборам. Адміністративний ресурс черговий раз забезпечує перемогу єдиноросам, які здобувають конституційну більшість.
2022 рік. Кремлівська “коса” та український “камінь”
24 лютого 2022 року В.П. вирішує переписати історію. Для цього йому необхідна нова “маленька переможна війна”, “бліцкриг”. Зі слів кремлівських політиків і пропагандистів, для здійснення своїх планів РФ потребувала лічені дні. Подальші події доведуть, що ані маленької війни, ані блискавичної перемоги Росії в Україні не буде.
Широкомасштабному вторгненню в Україну передує виступ В.П. 21 лютого. Він звертається до росіян. Вкотре повторює слова про штучність України як держави, її ворожість до Росії, про злісний вплив Заходу, український нацизм і геноцид на Донбасі. Кульмінацією годинного спічу стає заява В.П. про визнання незалежності так званих ЛНР і ДНР та наказ про початок “миротворчої місії” російської армії на території “народних республік”. Ще до того як світ почує промову диктатора, ситуація на Донбасі різко загострюється – кількість російських артилерійських обстрілів зростає у десятки разів. Це, очевидно, мало спровокувати на відповідь українську сторону, як було з Грузією в 2008-му. Однак підготувати нові Гляйвіцькі провокації та Майнільські інциденти путінські спецслужби так і не спромоглися.
24 лютого 2022 року українці прокидаються від вибухів російських ракет. Новим відеозверненням кремлівський м’ясник поспішає розбурхати похмільний сон власного населення після “Дня захисника Вітчизни”. В.П. оголошує війну, скромно назвавши її “спеціальною воєнною операцією” з метою “демілітаризації та денацифікації України”. З півночі, сходу та півдня розпочинається широкомасштабне вторгнення загарбників.
Вже з перших годин просування російських військ не стає легкою прогулянкою. Не збувається заповітна мрія Кремля про захоплення Києва “за три дні” – так само як Сум, Чернігова, Харкова. Однак, росіянам вдається захопити Херсон, оточити Маріуполь, а ще отримати ядерний трофей у вигляді Чорнобильської АЕС з зоною відчуження. Там, у радіоактивному Рудому лісі російські генерали закопують ще живими тіла та душі своїх солдатів. Шантажуючи весь світ, війська агресора націлюють свої гармати на найбільшу в Європі Запорізьку АЕС.
Вже у березні на окремих напрямках агресор починає втрачати ініціативу, зазнаючи контратак кадрової армії та загонів Територіальної оборони. Домовленості з агресором про гуманітарні коридори для евакуації цивільного населення часто саботуються російською стороною. Населення окупованих територій виходить на акції протесту, вимагаючи від загарбників забиратися геть.
Поразку та швидку втечу власної армії з півночі України у Москві оголошують “жестом доброї волі” – мовляв в очікуванні дипломатичних рішень у Стамбулі, де російська делегація безуспішно намагається нав’язати українцям завуальований акт капітуляції. Перший раунд протистояння засвідчує, що Росія не розрахувала свої сили. Тож вона вирішує зосередитися на більш локальній ділянці фронту, розпочинає “битву за Донбас”. У середині квітня агресор починає наступ на Донецькому й Таврійському напрямках, намагається взяти в “кліщі” найбоєздатніші українські війська, задіяні в Операції об’єднаних сил (ООС). Однак і тут успіхи росіян виявляються скромними та дуже далекими від початкових планів. Сили оборони України не лише стримують вороже просування, але й контратакують.
У червні ЗСУ розпочинають контрнаступ на Херсонському напрямку, змушують окупантів відступати, звільняють українські міста та села. Російські війська відкинуто від Запоріжжя. Засіюючи землю трупами власних солдатів, окупанти вдераються до Сєвєродонецька, своїми ж стараннями від міста лишають одні руїни.
За поразки від української армії росіяни мстяться цивільним українцям. Актами відвертого тероризму стають бомбардування Драматичного театру у Маріупол, торговельного центру в Кременчуці.
У липні 2022 року агресор, стікаючи кров’ю, оголошує про “оперативну паузу”. Протягом місяця окупант втрачає кілька складів боєприпасів і три мости через Дніпро в районі окупованого Херсону. Росіяни мстяться масовим вбивством українських військовополонених в Оленівці, в обстрілі бараку звинувачують українську сторону.
У серпні вже масово палають аеродроми агресора на території окупованого Криму. На тлі контрнаступу ЗСУ, що з новою силою продовжився восени 2022 року, Путін оголошує часткову мобілізацію. Очевидно, Кремлю все важче зберігати оптимізм і приховувати реальні втрати. Патріотичний заклик російської влади не почутий – сотні тисяч чоловіків поспіхом покидають Росію. Увага медіа прикута до прикордонного переходу Верхній Ларс у Північній Осетії, через який колони російських втікачів пробираються в сусідню Грузію. Як завжди проблеми з власним населенням В.П. вирішує, втручаючись у справи чужого. Москва проводить черговий фейковий “референдум” на окупованих територіях України, оголошуючи про анексію і загарбаного, і втраченого, і навіть того, куди не дійшли завойовники.
Від загальної напруги в повітрі не витримує і “втомлюється” гордість В.П. – Керченський міст. Тим часом путінська армія вдається до ще одного “жесту доброї волі”, втікаючи з Херсону. Українські безпілотники вперше вразять ціль у глибокому тилу ворога, атакувавши аеродром у російському Енгельсі.
Перший рік війни обернртається великим людським горем, покривши ганьбою Росію. Авантюра параноїдального диктатора коштує понад 100 тис. життів росіян, не рахуючи надзвичайних матеріальних втрат агресора.
Санкції, дефолт й антиросійська коаліція
Розпочинаючи наступ, В.П. очевидно сподівався на стару формулу: “переможців не судять”. Однак світова спільнота досить швидко оговтується від потрясіння перших днів вторгнення, щоб підтримати Україну та дати відсіч агресору.
Вже у перший місяць повномасштабної війни США заморожують російські активи на суму $284 млрд та запроваджують санкції проти Російського фонду прямих інвестицій, що спричиняє обвал рубля та призводить до оголошення дефолту РФ за державним боргом. Заморожено персональні активи кремлівського диктатора. Починається відключення російських банків від системи SWIFT.
З лютого ЄС оголошує 4-й пакет санкцій, в рамках якого заморожено європейські активи Центробанку Росії та рахунки представників російської еліти. Ухвалюють рішення про відтермінування сертифікації газопроводу “Північний потік-2” та заборону польотів російської авіації територією ЄС. Нові пакети санкцій ЄС з`являтимуться майже щомісяця, перетворюючи країну-агресора на “бензоколонку”, що виживає за рахунок розпродажу ресурсів усім, хто наважиться купити.
До кінця року під ударом опиняється головне джерело російського добробуту – природні багатства. 7-й і 8-й пакет санкцій ЄС забороняють імпорт золота з РФ та лімітують ціни на російські нафту і нафтопродукти. Список підсанкційних осіб та організацій поповнюється 30 фізичними та 7 юридичними особами.
Дії агресора наражаються на засудження Генеральною Асамблеєю та Міжнародним судом ООН, який зобов`язав РФ припинити війну. Європарламент визнає Росію державою-спонсором тероризму.
Україна отримує підтримку під час зустрічі глав оборонних відомств та начальників штабів понад 40 держав на авіабазі “Рамштайн”. Також США ухвалюють рішення про ленд-ліз для України.
Тож на фоні значних бойових втрат агресора не менш відчутного удару завдано економіці РФ. Попри заяви кремлівського керівництва про невразливість країни до санкційного тиску, деякі рішення справляють миттєвий ефект (знецінення рубля), тоді як інші мають відкладений характер і готують сюрпризи країні-агресору в майбутньому.
“Скажений принтер 3.0”
З початком широкомасштабного вторгнення в Україну Кремль вимагає абсолютної покори від російського населення, прикриваючись закликами до єднання та служіння батьківщині. При цьому російська влада остаточно забуває про “пряники”, захопившись вправами “батогом”.
Лише один день потрібен Думі, щоб розглянути і прийняти путінський закон про фейки, який доповнює кримінальний кодекс РФ статтями про відповідальність за “неправдиву інформацію” про російську армію, за дискредитацію російського війська та криміналізує заклики до застосування санкцій проти Росії. Відповідальність передбачена не лише адміністративна, у вигляді відчутних штрафів, але й кримінальна – навіть до позбавлення волі на 10 та 15 років. Антивоєнні одиночні пікети чи звичайні розмови на вулиці, за законами РФ, передбачають адміністративну відповідальність, яка стає кримінальною в разі повторення протягом року. Улюбленим заняттям російської влади стає кримінальне переслідування представників медіа на підставі нового закону. Користуючись новими можливостями, Роскомнадзор блокує роботу тисяч інтернет-ресурсів протягом перших місяців вторгнення, вимагаючи від російської преси посилатися у публікаціях виключно на “офіційні джерела”.
У рамках продовження полювання на “іноагентів”, російська влада ухвалює закон, що запроваджує єдиний реєстр для фізосіб “іноагентів” із кримінальною відповідальністю в разі відмови такої фізособи заявити на себе. Серед іншого, окремим законом “іноагентам” забороняють проводити публічні заходи, займатися просвітницькою чи викладацькою діяльністю.
Фінальним акордом законотворчості Кремля у боротьбі зі свободою слова стає закон про позасудове призупинення та припинення діяльності медіа в разі опублікування ними “неправдивої” інформації про діяльність російської влади та армії. Генпрокурор та його заступники тепер можуть вирішувати долю російської преси, маючи широкі повноваження – аж до скасування ліцензії.
У травні 2022-го Дума ухвалює поправки до кримінального та кримінально-процесуального кодексів, передбачивши до 20 років ув’язнення за участь у “збройному конфлікті або військових діях проти РФ”.
За особистим наказом диктатора, уряд РФ затверджує перелік 48 “недружніх” країн, які запровадили санкції проти агресора або приєдналися до них. Будь-які відносини з такими державами мають здійснюватися лише за згодою Кремля.
У липні диктатор підписує закон про невиконання постанов Європейського суду з прав людини, який визнає рішення ЄСПЛ, що набрали силу після 15 березня, необов’язковими до виконання. Саме в березні країну-агресорку було виключено з Ради Європи, а ЄСПЛ призупиняє розгляд нових скарг проти РФ.
Російська влада змушена офіційно визнати, що з початком “спецоперації” темпи виведення капіталів з РФ прискорилися у 2,9 разів, у порівнянні з 2021 роком. Щоб покарати “недружніх” іноземних інвесторів парламент РФ розпочинає розгляд закону про запровадження “зовнішнього управління” в організаціях з іноземним капіталом, важливих для забезпечення “стабільності економіки та інтересів громадян РФ”.
Загалом протягом перших місяців повномасштабного вторгнення в Думу внесено понад 400 законопроектів. “Скажений принтер” вкотре демонструє свою відданість Кремлю, оперативно приймає в критичні для влади моменти заборонні та репресивні акти.
Путінський режим робить максимальну ставку на кривавий наступ. Втім те, що мало укріпити, возвеличити російського диктатора, лише розширює та поглиблює тріщини на тілі Росії. Вразливості В.П. ще помітніші з нападом на Україну. Тепер з року в рік російський “колос” розхитується дедалі більше з амплітудою, що очевидно набуває незворотних масштабів. Але Кремль, схоже, і надалі воліє цього не помічати…
Авторський огляд російської кризи підготував Фома Бурт