Пьотр Андрусечко (пол. Piotr Andrusieczko, 1971) – польський журналіст українського походження (батьки примусово переселені до Познані в рамках Операції “Вісла”). Доктор наук в галузі етнології (2003 р.), політолог, дослідник української історії та сучасності. Журналіст року (приз Grand Press, 2014 р.). Працював лектором, публікувався в газетах “Glos Wielkopolski” і “Nowa Europa Wschodnia“, “Наше слово”. Головний редактор інформаційного культурно-політичного місячника для українців у Чехії, Польщі, Словаччині “Український журнал”. Працював в умовах конфліктів у Сербії та Грузії. Брав участь у спостережних місіях в парламентських і президентських виборах в Україні (2002, 2006, 2010, 2012, 2014рр.). З 2013 р. працює в Україні кореспондентом польських ЗМІ, висвітлює події на Майдані в Києві, Криму, Донбасі. З 2014 працює у зоні збройного конфлікту на сході України. Співпрацює з “TVP“, “ТVN 24“, “Biznes i Świat“, “Тоk FM” та Польським радіо. З квітня 2014 р. − журналіст “Gazeta Wyborcza“.
То не було стандартне інтерв’ю за усіма канонами журналістської професії. Київські журналісти-волонтери ГО “Прометей” запросили до кав’ярні відомого й титулованого польського журналіста Пьотра Андрусечка. Просили поділитися досвідом роботи в зоні збройного конфлікту. Та від практичних інструкцій ми все частіше переходили до проблем світоглядних, однаково важливих і для українців, і для поляків. Розмова набувала все ширших горизонтів і вже не може залишитися лише між нами…
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Коли для Вас почалася війна в Україні?
П. АНДРУСЕЧКО: Це складне питання, бо я приїхав на Євромайдан і, по суті, залишився до кінця. Виїжджав лише на декілька днів, але в ті найгарячіші моменти я був на Майдані. Ми були зосереджені на тому, що відбувалося в Києві і пропустили цей момент − з Кримом та Донбасом. Та в кінці лютого я вже пробував поїхати в Крим: купив квиток на літак, але рейси тоді скасували. Вдалось потрапити туди лише 1 березня, де й пробув тиждень. Вже другий раз був там під час “референдуму”.
Насправді, для мене війна почалася з Криму. Пізніше мав десь місяць перерви. 13-го квітня я приземлився в Харкові, де потрапив на останні сутички між проросійськими та українськими активістами. Ввечері дібрався Донецька, через два дні − Горлівки, коли тамтешнє поліцейське відділення вже було зайняте. Там, до речі, зустрів Безлера (я тоді ще не знав, що це він). А десь 16-17-го з другом поїхали в Слов’янськ і, оскільки ми там побачили бойовиків, то зрозуміли, що нам треба там залишитися, це мав бути центральний пункт на найближчий час.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А коли прийшло усвідомлення чи, принаймні, передчуття того, що буде війна?
П. АНДРУСЕЧКО: Мене вразило те, коли я побачив тих зелених чоловічків, і для мене, і для багатьох це був шок. Вперше я їх побачив в Сімферополі 1-го березня.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: У Вас було чітке усвідомлення, що це саме російські військовослужбовці?
П. АНДРУСЕЧКО: Для мене було зрозуміло, що це російська агресія. Для польських журналістів у цьому контексті ніколи не було сумнівів, але, звісно, на Заході виникали такі запитання: Хто це? Як їх окреслити? Коли ми поїхали на блоковану базу Перевальне, то зробили цікаві фотографії. Російських військових там було дуже багато, але захованих по вантажівках. Я сфотографував на двох вантажівках номери російських частин як прямий доказ для тих, хто в чомусь сумнівався. Я вже багато років займаюся українською проблематикою, тож не міг розглядати іншого варіанту. Зрозуміло це було і з існуючих баз в Криму, тодішньої загальної обстановки, та і їх дії, форма, зброя – все вказувало, що це профі.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Яким тоді Вам видавався подальший розвиток конфлікту?
П. АНДРУСЕЧКО: Ми були наскільки шоковані, що навіть не мали часу аналізувати все, що відбувається. Ми не знали, що буде далі. Зрозуміли, що Захід проспав той момент, не розумів, що відбувається в самій Росії. Ми теж не змогли цього передбачити. Хоча, пригадую, після Грузії багато говорили, що це реально і в Україні.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Ви якось проектували це на Польщу?
П. АНДРУСЕЧКО: Ні, мені здавалося, що Польща занадто інтегрована в НАТО, в ЄС, що є гарантією неповторення подібного сценарію.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Ви були в Сербії і Грузії та знаєте загальний контекст того, що відрізняло конфлікт на сході України від інших схожих конфліктів…
П. АНДРУСЕЧКО: Думаю, що Грузію взагалі не можна порівняти, бо це була дуже коротка війна. Хоча, якщо подивитися на те, як ці конфлікти починались, то можна знайти схожості в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї та на Донбасі. Для мене зрозуміло, що це були готові сценарії за багато років, які були в певний момент використані. Якщо йдеться про Балкани, то я часто писав про те, що порівнювати ці конфлікти майже неможливо. Тут немає різниці релігійної, яка була на Балканах, де в конфлікті брали три конфесійні групи: католики, православні та мусульмани. І це дуже сильно впливало ідентичність. Мовне питання, для мене, це просто питання штучне, хоча воно було використане.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А що було рушієм конфлікту на Донбасі?
П. АНДРУСЕЧКО: По-перше, це вплив Росії, російської пропаганди на Донбасі. З іншого боку – регіональні політичні еліти, які використовували російські лозунги для мобілізації електорату, коли їм це було потрібно. На кінець 1980-их – початок 90-их там досить сильним був рух шахтарів, який пізніше − в 90-их вони або купили, або заборонили. Загалом знищили шахтарський рух, цього елементу там нині зовсім не залишилося.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чи могли б Ви згадати свою першу взаємодію з сепаратистами?
П. АНДРУСЕЧКО: У Харкові мав таке словесне зіткнення зі сепаратистами. Я зняв на камеру, коли російські сепаратисти роздавали бити. Звичайно, це їм не сподобалось, і до мене підійшов якийсь мужчина і почав питати, що я знімаю, чому я це знімаю. Коли довідалися, що я з Польщі, то назвали “провокатором”… Вони просто ходили з мішками, з яких витягали ці бити. Я зберіг це відео.
У Слов’янську був дуже цікавий момент, коли ми приїхали з журналістами з інших польських телекомпаній. До нас підійшов тодішній командир цих всіх бойовиків, не Гіркін, якийсь нижчий рангом, і ми його питаємо: “Хто ви такі?”. А він тоді каже: “Ми − ополченці Донбасу”. Я одразу підбіг до старшого бойовика і питаю: “Вибачте ви тут всі місцеві?” Мені відповіли: “Ні, ми всі приїхали з Криму”. Це був прямий доказ, звідки вони взялися. Хоча в мене й не було жодних сумнів, хто ці люди.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Яким чином Ви добрались до тих країв, на які ресурси?
П. АНДРУСЕЧКО: Ми не маємо таких ресурсів, як західні ЗМІ. Я тоді працював як кореспондент “Gazeta Wyborcza”, але не знав, на які ресурси можна розраховувати. Ми просто сіли в поїзд, який теоретично десь за 40 хвилин мав завести нас до Слов’янська з Донецька. Цей поїзд затримали, а згодом пустили кільцевою дорогою. Ми чотири години каталися, але доїхали. Там зняли номер в невеликому готелі на три дні. Самі знімали в 4 машинах. З нами було два фотографи зі Словаччини. Ми й не знали, наскільки залишимось. Потім я залишився на два з половиною тижні. Пізніше, коли про Слов’янськ стало більше відомо в Польщі, то в нас з’явилося більше ресурсів. У Краматорськ також їздили, і на Карачун, коли українські сили зайняли цю вежу…
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Як Ви вирішували для себе питання безпеки?
П. АНДРУСЕЧКО: Я думаю, що непоганою школою був Майдан, бо тоді ми справді відчули небезпеку, тоді мені дістали бронижелет, каску. Перед виїздом на схід мені дали новий бронижелет у редакції, треба було купити лише пластини, оскільки в нас легально їх купити не можна було, я їх купував вже в Україні.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Розкажіть про військові дії, зйомки вживу, безпосередньо з окопу, з місця ведення бою?
П. АНДРУСЕЧКО: Треба зрозуміти, що, на наше щастя, це не одразу була масштабна війна − як в липні-серпні зі застосуванням артилерії. Я не знаю, як би ми себе повели в таких умовах, в нас не було такого досвіду. Розвиток конфлікту відбувався поступово, і ми звикали до цього. Зрозуміло, що нас лякали бойовики з автоматами, але тепер це здається навіть смішним.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Можете описати свої візити в зону конфлікти на контрольовану Україною чи окуповану територію?
П. АНДРУСЕЧКО: Спочатку до 3 травня я був у Слов’янську. Чув, як брали перший блокпост перед Слов’янськом. 2 травня вже почалася активна фаза операції навколо міста, а потім на сепаратистських сторінках в соцмережах з’явились мої фото з закликами зловити мене. Тому я тікав зі Слов’янська. Я зрозумів, якщо не повернуся швидко, то просто не зможу повернутися, мені буде психологічно важко, я боявся. Я поїхав на референдум до Донецька, десь там довкола Донецька ще катався. Пізніше ще під кінець травня я приїхав сам. Я зрозумів, щоб перемогти цей страх, мені потрібно поїхати десь далі. Поїхав до Краматорська.
У мене був водій таксі, якому я довіряв. Коли ми були перший раз в Слов’янську і Краматорську, то знайшли декілька водіїв. Ми просто їздили з ними постійно і зрозуміли, що їм можна довіряти, вони реально нам допомагали. Втім багато було таких чуток, що водії таксі “здають” журналістів, хоча нам пощастило.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: То на певний час Донецьк виглядав спокійнішим містом, ніж Слов’янськ чи Краматорськ?
П. АНДРУСЕЧКО: Коли я приїхав 3 травня зі Слов’янська до Донецька, то я був шокований. Там звичайні кафе відкриті цілодобово, хоча біля адміністративних будівель видно бойовиків. Коли не заходиш в ті райони, де є адміністративні будинки, то взагалі можна подумати що нічого не відбулося. У Слов’янську ж вже з 2-го числа почалась атака на місто зі збитим гелікоптером. Біля мого готелю відбувся один бій, а на другий день я побачив загиблого командира бойовиків, якого вбив український снайпер.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чи змінилося з тих пір Ваше ставлення до он-лайн присутності, інформаційної безпеки?
П. АНДРУСЕЧКО: Ми трохи до цього були підготовленні після Криму. По-перше, я намагався якомога швидше перекидати свіжу інформацію, фото чи відео в мережу. З іншого боку, я прийняв для себе рішення, що буду активним на Facebook і це може мені гарантувати безпеку. Ми робили багато помилок, ми вчилися на власних помилках. Є проблема така, що інколи не маєш можливості скинути цю інформацію. І ніколи не знаєш, чи краще залишити комп’ютер в готелі, чи мати його з собою: ні один, ні другий варіант не є хорошим.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А на які небезпеки можна там натрапити?
П. АНДРУСЕЧКО: У мене була така ситуація, коли знищили Малайзійський літак. Я мав із собою два ноутбуки, ішов на зустріч в Донецьку, телефоном у центрі міста зробив фото пам’ятника Леніна і раптом бачу, що за мною їде машина без номерів. Я зрозумів, що матиму проблеми. Машина заїхала на тротуар. З неї виходять двоє бойовиків з автоматами і забрали мене в будівлю СБУ. Один був відносно ввічливим. Другий зразу почав говорити дуже брутально. Думаю, якби це не був день в Донецьку, якби це було в Слов’янську, то могло бути гірше…
При мені було два комп’ютери, з яких я не стер інформації, що мав ще з часів Майдану. Та мені дуже пощастило, бо вони забрали тільки телефон, а до рюкзака не дійшли, пропустили, хоча він весь час був при мені. Я їм показав акредитацію, вони кажуть: “Ні, помінялися правила, ми маємо дозвіл на перевірку”. Тоді отримати іноземну акредитацію було легко. Коли Малайзійський боїнг збили, туди приїхало дуже багато іноземних журналістів. Тоді просто масово акредитовували, і перевірки не було жодної, просто потрібно було мати паспорт і редакційне посвідчення.
По дорозі в СБУ, вони розказували мені історії про польських найманців. Я зрозумів, що краще взагалі не говорити, що був у Слов’янську. Вони найбільше про цих найманців питалися і старались розповісти. Ми доїхали достатньо швидко, бо будинок СБУ від центру досить близько знаходиться. А там до мене почав дзвонити друг, з яким домовився зустрітися. Я витягнув телефон і якийсь офіцер до мене підійшов та просто забрав мій телефон. Мені здається, що вони робили копію або переписували якійсь дані з паспорта. Це тривало приблизно від 40 хв. до години. Я стояв, а вони мені задавали питання, чи не знав я, що не можна фотографувати Леніна? Я відповідав, що ні. Ленін був на адміністративному будинку УкрЗалізниці, а там сиділа якась контора бойовиків, ходили молоді хлопці з автоматами. Потім виявилося, що вони були на Євро 2012 в Познані, а я сам з Познані і вони мене не зачіпали…
Після того, як мене відпустили, більш ввічливий підійшов до мене, віддав паспорт і сказав нецензурно: “Ви розумієте, у вас просто “поганий” паспорт”. Цей польський паспорт після українського був, напевно, другий по небажаності. Зрештою мені викликали машину, яка мене відвезла в те місце, де мене затримала.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А що Ви ще порекомендували б журналістам, що починають працювати в зоні конфлікту?
П. АНДРУСЕЧКО: Ми швидко зрозуміли, що не можна заїжджати на будь-який блокпост − зі сторони бойовиків чи української − не те, що з камерами включеними, взагалі з камерами в руках, тому що зразу з’являється питання про те, що ми знімали їх позицію. Це була завжди проблема бойовиків, а з українського боку під Маріуполем нас ледь не розстріляли за таке (усміхається). Був кінець серпня – початок вересня 2014 року, коли був наступ на Новоазовськ. Ми просто їхали, я почав стирати фотографії, бо не вистачало пам’яті, і так заїхав із включеним фотоапаратом на блокпост за Маріуполем, в Широкине. Військовий бачить, що в я взяв фотоапарат, він − крок назад, за автомат взявся і говорить: “Сепаратисти всі з машини”. Я тоді був з українськими журналістами. Ми почали кричати, що журналісти. На фотоапараті виявилася фотографія Бородая з прес-конференції. Це їх “зачепило” достатньо сильно.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чи часто бувають неприємні ситуації з українськими військовими?
П. АНДРУСЕЧКО: З мого досвіду було мало, окрім того випадку, але він зрозумілий тоді було дуже нервово. Та тоді наші акредитації провірили і ми поїхали далі.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Які складнощі виникають при наданні акредитації з боку української сторони?
П. АНДРУСЕЧКО: На першому рівні думаю, що немає жодних складнощів. Є звичайно перевірка з СБУ, пізніше Міністерство Оборони видає акредитацію. Це достатньо просто і швидко відбувається. Проблеми є, коли ти рухаєшся вже там. Найбільша складність, що потрібно подавати свій маршрут з випередженням. Є ж динаміка, яку складно передбачити. Доходило до того, що ми подавали на всі напрямки, бо не знали точно куди поїдемо. Якщо хочете потрапити на військову позицію, то потрібно мати дозвіл.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А як там працювати журналістові з точки зору інфраструктури?
Ми часто домовлялися і їхали по четверо-п’ятеро. Це найкращий варіант з точки зору ресурсів. Залишалися на ніч. Це вже по дорозі залежало від наших зв’язків. Іноді маємо базу, як в Сєверодонецьку, де можемо залишитися, а звідти вже їхати десь далі. Або, як було останнього разу, я просто зняв кімнату, зв’язавшись по оголошенню, розвішаному на станції в Станиці Луганській. Часом бувало так, що ми ночували у військових. Раніше з ними якось познайомилися, і вони вже нас знають. Ми ночували у них, коли відбувались бої, наприклад, в Пісках чи Опитному, чи в інших місцевостях, по суті, під обстрілами. Коли відбувались активні бойові дії, майже не виникало ніяких питань. Вони нас перевіряють по своїх каналах, розуміють, що ми не випадкові люди, в нас є досвід і можна відпускати, наприклад, на ніч на передову.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А на передовій була можливість заряджати професійну техніку?
П. АНДРУСЕЧКО: За сто метрів від лінії зіткнення зрозуміло одразу, що потрібно мати додаткові батареї. І я мав з собою дві такі достатньо потужні – по 20-23 тисячі міліамперів. Це величезна проблема. Одна проблема – це брак енергії, а друга – це брак зв’язку. Часто бувало таке, що на позиціях є генератори. Зі зв’язком була проблема у Пісках під час боїв, в Опитному, а також коли ми потрапили у січні 2015 року в Трьохізбенку. Тоді зі мною в редакції зірвався контакт на 48 годин.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Як Ви вирішуєте для себе термінологічну ситуацію з описом війни на сході України? Чи є тут певна редакційна політика?
П. АНДРУСЕЧКО: В нашої редакції ніколи не виникало проблем з цим, бо ми з самого початку пишемо, що це є війна. По-друге, пишемо, що агресором є Росія. Ми не пишемо про терористів, але пишемо про російських бойовиків або російські підрозділи разом з бойовиками. По суті, ми ніколи про це не говорили, але від початку прийняли таку термінологію. Ми не вживали терміну “терорист”, оскільки це різниться від традиційного тероризму і того, що його супроводжує.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А про що зараз писати молодому західному журналісту, який сюди приїхав?
П. АНДРУСЕЧКО: Багато про що… Я пишу переважно про те, що відбувається з мирним населенням, яке проживає фактично на лінії зіткнення, лінії розмежування, а насправді − на фронті. Здебільшого спілкуюся там російською.
ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Місцеві з Вами легко йдуть на контакт?
П. АНДРУСЕЧКО: По-різному, бували такі моменти, де дуже важко, кричали і матюкали, просто нас ненавиділи. У перший артилерійський обстріл, зразу після підписання Мінських домовленостей приїжджав в східний район Маріуполя. Приїжджав, а там просто валить між тими будинками, і люди шоковані, реакція на нас негативна. Та коли вони бачать, що ти не втікаєш і лишаєшся з ними, то вони відкриваються тобі. Тобто є велика проблема, коли є реальний обстріл, хтось загинув − місцеве населення не любить, коли відразу з’являються камери і розпитують їх, хто і скільки людей загинуло. Це реально робить їх дуже агресивними. Ми тоді їздили в такі місця, де намагалися не починати подібні розмови, а говорили про проблеми постачання продуктів і так далі. Після таких розмов вони самі відкриваються і починають говорити більше на болючі для них теми.
Ми розходилися з відчуттям незавершеності… незавершеності військового конфлікту, незавершеності цієї бесіди. Ми точно знали, що забули спитати щось важливе. Та після такої розмови всякі тривоги здавалися несуттєвими, особливо, якщо йти далі, так як робить це Пьотр Андрусечко − польський журналіст, який на сході України перемагає свої та наші спільні страхи