Тарас Шумейко: Треба підкреслювати момент присутності російських військ на Донбасі у збройній фазі конфлікту

Народився 1970 року в Києві. Навчався на філологічних факультетах Тартуського університету, Могилянки та в Люблинського Католицького Університету, де підготував до захисту докторську працю “Слово про закон і благодать” Іларіона Київського. Працював літературним редактором у часописі “Критика” (1999 – 2000), журналістом на Польському радіо (2011 – 2016), співпрацював із західними телеканалами як журналіст-розслідник (researcher) і організатор зйомок (fixer).

З лютого 2014 року працював на зйомках низки документальних фільмів про Майдан і анексію Криму (The Revolution that shook the World, березень 2014 – BBC Panorama), війну на Донбасі (Behind the balaclavas, травень 2014 – BBC Panorama; Putin’s Gamble, серпень 2014 – BBC Panorama; Krieger made in Germany, травень 2015 – ARD Tageschau; Grensland, липень 2015 – VPRO TV Holland; The Conspiracy Files: Who Shot Down MH-17? 2015 – BBC2) та про пов’язані явища в політиці – про “новий порядок світу” від Путіна й Трампа (Trump’s New America, листопад – грудень 2016 – BBC Panorama). В березні та квітні 2014 перебував на Донбасі як журналіст (фіксер) телекомпанії ВВС, двічі їздив до Донецька 2015 року та в зону АТО на українській стороні фронту 2016 року.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Що, на Вашу думку, може бути цікавим західному журналісту у нашому конфлікті?

Т. ШУМЕЙКО: Дискусійність питання про війну на Сході: що це, громадянська війна чи вторгнення?

По-перше, слід опрацювати базову інформацію щодо початку конфлікту. Пригадую, коли я почав працювати на БіБіСі весною 2014 року на Донбасі, коли там лише починалися заворушення, по Донецьку ходили колони люмпенів і “туристів” із Росії, західні журналісти не завжди вловлювали нюанси, їм здавалося, що це дійсно народ вийшов на вулиці. Ми знаємо, що на початку цей рух “за Росію” розгойдували місцеві олігархи, щоб утримати свої активи на Донбасі, і певна частина місцевого населення Донбасу підтримала цей рух. Але ж там вочевидь був також дуже сильний зовнішній вплив, а підтримку для сепаратистів з боку Росії коректніше було б назвати інтервенцією. Треба висвітлювати ці моменти, зокрема те, що конфлікт у початковій фазі фінансувався також із Росії, що працювала російська розвідка, що в Україну постачали зброю. Зокрема Олексій Мозговий у травні 2014 року довірчо повідомив нам, журналістам БіБіСі, що його загін “Призрак” озброїла Ліберально-демократична партія Володимира Жириновського. Необхідно збирати і показувати якомога більше таких фактів.

По-друге, треба підкреслювати момент присутності російських військ на Донбасі у збройній фазі конфлікту. Мої знайомі донеччани, котрих не маю підстав підозрювати в нещирості, впевнені, що регулярного російського війська на Донбасі немає. Мовляв, є лише “відпускники”, котрі за власною ініціативою приїжджають повоювати на боці “республіки”. Не певен, чи ці мої знайомі до кінця щирі, адже я особисто за ті кілька тижнів, що провів у Донецьку 2015 року, зустрів кількох російських військових у відрядженні. Треба впорядковувати свідчення про присутність регулярних військ (або ж “відряджених” військових, що в принципі те саме), треба збирати фотографії й інші документи. Це те, чим займаються “Bellingcat”, “InformNapalm”, такі журналісти, як Саймон Островський і окремі активісти на кшталт Володимира Дюкова, патріота з Торезу, котрий з весни 2014-го року відслідковує переміщення російських військових і першим опублікував фото з димним слідом по ракеті, що збила літак MH-17 (фото зробив його приятель у Торезі). Завдяки зусиллям цих людей ми тепер знаємо, що на східному фронті засвітились росіяни, чеченці і навіть буряти з регулярних частин російської армії.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А як би Ви загалом охарактеризували цей регіон?

Т. ШУМЕЙКО: Думаю, що потрібно приділити увагу психології жителів Донбасу. Це регіон, що таки справді відрізняється від інших регіонів України. Тут люди дуже прив’язані до радянської міфології. Найдорожчим святом для них є 9 травня. Пригадую, у Луганську, коли проросійські активісти захопили СБУ, я розпитував людей, чому вони вийшли і що їх не влаштовує? Адже в Януковичі вони теж розчарувалися. У відповідь вони посилалися на жахливі прогнози щодо “київської хунти”, а один із моїх співрозмовників запевняв, що київська влада хоче відмінити свято 9 травня. Прикметно, що говорив він українською мовою – це був дядько із якогось козацького села під Луганськом. Зіткнулися дві ідеології, міфології, символіки. Кучма свого часу намагався примирити їх. Ющенко продовжив цю справу, але люди на Сході до такого були не зовсім готові, і тут потрібна була дієва культурна політика, натомість центральна влада цим зовсім не цікавилась. Місцева політична еліти в більшості своїй не дуже поспішала міняти старі орієнтації і, як виявилось, співпрацювала з російськими фашистами: ще до початку заколоту в Луганську, 9 квітня 2014 року посеред міста я бачив великий банер: “євразийский союз ПУТЬ-IN космос. Штаб-ресторан”. Тут-таки на банері усіх охочих запрошували записуватись у екіпаж за телефоном українського оператора.

А пересічні люди жили й мислили старими радянськими кліше. Ця ізоляція від Великої України спричинилася до того, що вони легко пішли на популістські, прорадянські заклики, а патріотично налаштовані громадяни опинилися якщо не в меншості, то в слабшому положенні. У ті дні на Донбасі було дуже багато радянської символіки. У мене була фотографія з Луганська: у хлопця 18-19 років вибрито на потилиці “СССР”. І там це було масовим явищем. Протестний потенціал, який там був, бунт проти влади, насамперед проти української влади, підтримка проросійського проекту місцевим криміналітетом – усі ці суто “внутрішні” соціальні моменти відіграли свою роль у розростанні конфлікту.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чим той період на Донбасі відрізнявся від теперішнього?

Т. ШУМЕЙКО: Тоді ще не було чітко сформульованої сепаратистської ідеології, хоча й уже були основні ідеї. Прихильники відділення від України виходили під Слов’янськом на трасу і там лягали, щоб не дати проїхати українській військовій техніці. Вже тоді звучало: “Ви прийшли на нашу землю!” Але тоді ще не було структурованості, визнаного лідера, чіткої вертикалі – Мозговий конфліктував із Плотніцьким, але ми знаємо, чим це все закінчилося – розправою з Мозговим, Дрьомовим, Бєдновим і врешті концентрацією влади в руках Плотніцького й Захарченка.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Ви були захоплені в цей період?

Т. ШУМЕЙКО: Так, у квітні 2014 ми були в Слов’янську, зустрічалися з шаленим “народним мером” Пономарьовим. Тоді там уже було багато бойовиків із Криму. Виглядало все якоюсь утопією: люди зі значками ударника соціалістичної праці протестують проти “київської хунти”. Підтримка населення тоді ще була невпевненою. Згодом з індиферентної маси більшість стала на бік сепаратистів. Місцевий наратив поступово переконав їх. Зараз це навіть мода така, хороший тон – говорити погано про Україну і українське військо. Якщо хтось щось має проти, то здебільшого мовчить. Але тоді ще можна було висловлюватись вільно.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Ви ж фактично зробили історію Мамчура в Криму?

Т. ШУМЕЙКО: Це не лише мій внесок, були й інші журналісти. Я пам’ятаю цей драматичний момент, коли росіяни пригрозили, що в ніч з 3 на 4 березня будуть штурмувати українську військову частину в Бельбеку. Ми (журналісти ВВС) сиділи на території частини й думали, чи лишатися нам тут цієї ночі, а раптом справді буде бій? Українські військові (не на камеру) оцінювали свої шанси тверезо: “бій триватиме 5 хвилин, адже ми – летники, в нас майже немає стрілецької зброї, а з того боку – вишколений полк озброєних до зубів стрільців”. Жінки військовослужбовців благали нас лишитися – мовляв, доки журналісти тут, росіяни не атакуватимуть. І ми лишилися. Штурму тієї ночі не було, хоча всі його чекали, всі були готові. Мене досі тішить думка, що, можливо, наша присутність справді стримала росіян.

А наступного ранку відбулася хода українських військових до входу на аеродром, захоплений росіянами. Росіяни стріляли в повітря, але відбулися перемовини й зрештою справу вдалося тимчасово владнати: техперсоналові аеропорту дозволили вийти на робочі місця. Цей епізод увійшов у документальний фільм ВВС “Революція, що потрясла світ” (“The Revolution, that Shook the World” (2014), http://www.bbc.co.uk/programmes/b03z8cw8 ).

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чи вдавалося поспілкуватися із бойовиками на Донбасі?

Т. ШУМЕЙКО: БіБіСі їздила між Донецьком і Луганськом увесь квітень 2014-го, ми лише те й робили, що спілкувалися із сепаратистами. У Луганську, коли Олексій Мозговий створював там свій підрозділ, ми з ним їздили, знімали його агітаційну роботу, зустрічі з прибічниками. Потім був драматичний момент, коли Мозговий буквально втік з-під луганського будинку СБУ, адже люди Болотова захопили цю будівлю і згодом поширилася інформація, що зараз будуть “щемити” Мозгового. Ми бачили, як він поліз виступати на барикаду перед СБУ, а його звідти ланцюгами збивали люди Плотніцького. Врешті табір Мозгового залишив площу перед СБУ й ми поїхали за ним у Станицю Луганську, де була їхня нова база.

Ми спілкувались досить щільно. Він був дотепним чоловіком, гострим на язик. Згодом, дізнавшись про його біографію, я ніяк не міг збагнути, як чоловік із козацьким корінням, що співав і писав пісні українською мовою, міг пошитись у московські козачки. Авантюризм, жадоба до слави, влади? Очевидно цей дисонанс не давав спокою йому самому, він не хотів повністю підпорядкуватись московським кураторам – звідси, вочевидь, його популістський пафос, коли він закликав народ об’єднатися проти російських і українських олігархів. Часом говорив щось незрозуміле, анархічне, а Плотніцькому цього й треба, щоб погодити з Москвою ліквідацію чергового незручного командира.

Зовсім інша характерна постать сепаратиського Донбасу – Паша Губарєв, що вчився на історичному факультеті Донецького університету, і тут для мене немає жодного непорозуміння. Владислав Руденко (однокурсник, а згодом права рука Губарєва) розповів мені в загальних рисах їхню історію. У них був гурток, котрим опікувався сам Олександр Дугін: він щороку влаштовував табори, ідейно підковував ніжну аспірантську юнь і прищеплював їй ідеї неоєвразійства. Саме Губарєв і його оточення підготували заколот у Донецьку. Акцію “народний мер” було проведено цілком професійно, і немає сумніву, що процесом керували московські технологи. Губарєв вийшов у правильний момент, перед ним теж були виступи, які розпалювали натовп. І коли насамкінець випустили Губарєва, він прокричав кілька влучних гасел, натовп заревів і проголосив його “народним мером”.

Тут мабуть слід сказати кілька слів про специфіку роботи рісерчера (від англійського research) / фіксера. Це досить невдячна посада: треба все влаштувати, з усіма домовитися, а часом саме тобі доводиться “розрулювати”, коли виникають проблеми. І хоча вважається, що фіксер належить до технічного персоналу й не має жодних авторських прав на вироблений продукт, саме він часто впливає на концепцію фільму: адже саме відбір матеріалу (функція фіксера) формує ідею.

І ось тут з’являються нюанси, пов’язані з роботою на Донбасі. Коли працюєш із західними журналістами, які до російсько-українського конфлікту ставляться з певною дистанцією, ти весь час прагнеш їх “наблизити”, ввести в певні деталі, яких вони можуть не знати або не помітити. При чому намагаєшся зробити це делікатно, не нав’язуючи свою думку, а радше “підштовхуючи” до певних фактів та ідей. Інакше викличеш підозру в надмірній “заангажованості”.

Звісно, що перед кожним проектом я обговорюю з потенційними працедавцями ідею їхнього фільму, з’ясовую їхні ідеологічні позиції й уточнюю, наскільки вони збігаються з моїми, тому мою позицію вони знають. Одначе свої погляди під час зйомок треба дещо тамувати.

На фронті я мусив би стріляти. Але на зйомках чи не головне завдання фіксера – “оживляти” інформаційний потік. Тому доводиться не лише говорити, але й “дружити” з сепаратистами, спонукати їх до відвертості.

Найбезпечнішою стратегією поведінки в подібних ситуаціях є поза нейтрального спостерігача. Але з моїм іменем (Тарас) і київською пропискою важко й неприємно імітувати безсторонність. Поза тим майже завжди можна повернути розмову в потрібне тобі русло, показати, що попри розбіжності в наших політичних позиціях, ми таки можемо говорити. Я в таких випадках питаю, чи можливим є мирний сценарій для повернення Донбасу в склад України, що для цього потрібно? Можна обговорити умови, за яких таке повернення Донбасу можливе. І хоча ці умови зазвичай смішні й далекі від реальності (формат “Україна без НАТО” й росіяни – добрі сусіди, повернення Януковича на посаду президента тощо), проте дискусія на ці теми налаштовує співрозмовника на конструктив. В мене в друзях на фейсбуці є бойовик із батальйону “Восток”, який поважає мій український патріотизм – принаймні, так він каже.

Отже, мені здається, що я вмів говорити з сепаратистами, а дівчатам із прес-служби дарував цукерки “Рошен”, з “привітом від Петра Олексійовича” (сміється). Це було необхідно для сприяння в роботі, отримання необхідних контактів – насамперед телефонів офіцерів, які пустили би нас, наприклад, в аеропорт. Щоправда, я туди так і не потрапив, ні за першим разом, коли був там із німцями, ні за другим, із голландцями – вони, на відміну від німців, не наважилися походити навіть по Жовтневому району, найближчому до аеропорту – туди часто прилітали снаряди.

Але голландські журналісти попросили знайти безпечне місце, з якого можна було б познімати Жовтневий район, і я спробував пробратися на дах вокзалу, адже звідти було добре видно аеропорт і навіть Піски. Це була моя друга спроба познімати звідти – за місяць перед тим, у травні на дах вокзалу нас (двох німецьких журналістів і мене) пустили працівники місії ОБСЄ, там був розташований їхній пункт спостереження. Поряд із ОБСЄ спостереження вели бойовики – вони там навіть мали облаштований великий зал під дахом вокзалом (а спостерігачі ОБСЄ розташувались на даху просто неба). І ось у червні 2015 ми знову перегукувались зі спостерігачами ОБСЄ, вони зверху, ми знизу, але тепер там були інші люди й вони нам відмовили. Тоді я вирішив поговорити з бойовиками. До них не пропускала чергова по вокзалу, але я вмовив її подзвонити нагору. Вони погодилися мене вислухати, я піднявся на останній поверх, і там зустрів російських офіцерів, у російських військових формах і з шевронами російської армії. Шкодую, що не міг ні знімати, ні ввімкнути диктофон, адже вони говорили з дуже характерним російським акцентом. Тут нам також не дозволили знімати – в той день кілька снарядів розбили один із терміналів вокзалу, перебувати там було небезпечно.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Коли Ви востаннє були у тих краях?

Т. ШУМЕЙКО: Востаннє – ще у липні 2015 року. У жовтні мав поїхати, але мені не дали акредитації “ДНР”. Після того, як почалась активна фаза конфлікту, я лише двічі їздив на їхню територію. По нашій теж два рази, і ще один – під Маріуполь до батальйону “Донбас”.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Як Вам взагалі вдавалося отримати тамтешню акредитацією?

Т. ШУМЕЙКО: Для того, щоб отримати акредитацію, треба написати їм офіційне звернення про необхідність роботи на території т.зв. “ДНР” за підписом когось із керівників редакції, надати фотографії і перші сторінки паспортів – процедура майже така сама, як і в нас у СБУ. Коли туди приїздиш, вони дають перепустки. Там така радянська організація – треба йти, десь шукати ламінат вже в Донецьку, щоб акредитація не витріпалась надто швидко. Є два типи акредитації: загальна (для роботи на громадських об’єктах) і військова (право перебування на військових об’єктах, зйомка “ополченців”, військової техніки за дозволом командира тощо). Другу складніше отримати, але якщо є якийсь “привіт від Петра Олексійовича” (наприклад, коробка “Вечірнього Києва”), тоді вони часом ідуть на зустріч і оформлюють її скоріше. 2015 року я двічі був у Донецьку й обидва рази домігся військової акредитації.

Мене включили навіть у розсилку про тамтешні культурні події. В одному з випусків за червень 2015, пригадується, були самі мітинги-реквієми з нагоди річниці початку “Вєлікой Отєчєствєнной Войни”, з покладенням квітів до монументу “Жертвам фашизму” й концертами за участі “всесвітньо відомої піаністки Валентини Лисиці”, а закривався цей блок анонсів суворим застереженням для журналістів: “ОБЯЗАТЕЛЬНО СОБЛЮДЕНИЕ ДРЕСС-КОДА НА ОФИЦИАЛЬНЫХ МЕРОПРИЯТИЯХ (НЕ в шортах и НЕ в шлепанцах)”.

Втім, із тієї розсилки мене майже відразу й виключили − після однієї із моїх публікацій. У червні 2015-го я сходив у Донецьку оперу й узяв інтерв’ю у працівниці. Опублікував стенограму розмови під своїм справжнім іменем, а не під псевдо, як раніше. Там нічого прямо не говорилося, але відчутно було, як працівниця опери “ніжно любить” оцих “людей у військовій формі”. У вступі до статті я також посмакував той факт, що проти стін оперного театру розмістили аж три портрети Сталіна.  Взагалі не думав, що цю статтю прочитають у Донецьку, бо публікував у польському інтернет-виданні. Добре, що не вказав імені працівниці, з якою записав інтерв’ю.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Активісти “Миротворця” зі зламом пошти дізналися, що Ви нібито просили акредитації у “ДНР”?

Т. ШУМЕЙКО: Так, я справді в черговий раз просив акредитації. Восени 2015-го (майже через півроку після останньої поїздки в Донецьк) я працював на проекті ВВС про рейс МН-17 (Conspiracy Files: Who shot down MH17?). Ми збиралися їхати на місце падіння боїнга, щоб зібрати свідчення місцевих жителів. І ось на запит про акредитацію для групи британських журналістів і мене, як фіксера, я отримую відповідь: “всі отримують акредитацію, крім вас. Присилайте іншого фіксера”.

Я був близький до відчаю. Як тепер зняти фільм, де одним із елементів є пошук свідків, що бачили запуск ракети БУК? Треба було шукати фіксера серед місцевих журналістів, але я їх не дуже добре знаю, і не певен, чи можна їм довіряти таку делікатну справу (чи не співпрацюють вони зі спецслужбами “ДНР”).

Я написав листа, в якому намагався переконати прес-службу “ДНР” у моїй лояльності: “протролив” їх кондовими совєцькими фразами на кшталт “в моих публикациях я всегда пишу про злодеяния нашей украинской армии, про ночные обстрелы мирных жителів”, запевняв, що на Польському радіо (де я тоді працював) не пропускають у ефір мої передачі із записами нічних бомбардувань Донецька. Але в прес-службі “ДНР” також не ідіоти сидять. Вони читали мої публікації й бачили, що там нічого подібного немає, а радше навпаки. Не допомогло й те, що я телефонував до Мирослава Руденка, члена “уряду ДНР” (як я вже казав, ми з ним спілкувалися у квітні 2014 р., коли я намагався проникнути в незбагненні глибини сепаратистської душі). Я просив його пояснити кому треба й переконати, що я лояльний і безсторонній журналіст. Мирослав зустрічався з відповідальним працівником “Міністерства Інформації” за позивним “Янус”, що узгоджує з Москвою кандидатури акредитованих журналістів. Та розмова не дала бажаного ефекту – “Янус” вочевидь був глибоко переконаний у моєму зловорожому ставленні до молодої “республіки”.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А як надалі склалися відносини з “Миротворцем”?

Т. ШУМЕЙКО: Не знаю, чи це ДНРівці “злили” листування, чи їх “хакнули” наші. Це темна історія, є також версія пов’язана з журналістом “Інтера” Андрієм Лащем. Для того, щоб відволікти від себе увагу під час скандалу (коли вийшло на світло, що він працює за темниками з Москви), він імовірно “злив” “Миротворцеві” листування українських і західних журналістів із “ДНР”. Спочатку був скандал зі списком акредитованих журналістів (цьому спискові Антон Геращенко дав означення List of scoundrels), а потім уже “Миротворець” опублікував мій лист (“Украинско-польский журналист: саморазоблачение в письмах”).

Я відповів “Миротворцю” у себе на Facebook-сторінці. Пояснив, у якій ситуації писався той лист, що мені не вдалося відразу знайти журналіста в Донецьку собі на заміну. На мій лист відгукнувся Роман Зайцев із “Миротворця”, він складними риторичними конструкціями висловив свою підтримку у випадку “якщо я справді патріот України”… Я попросив його зняти публікацію або хоча б опублікувати поряд мою відповідь, а головне – прибрати прінтскріни с особистими даними британських журналістів і моїми (там були скани наших паспортів). Щодо останнього прохання Роман Зайцев мені відмовив – мовляв, “якщо витремо особисті дані, то люди скажуть, що це фейк”, а решту просто проігнорував.

Отак уся ця інформація висить і досі на “Миротворці”. Всі паспортні дані журналістів БіБіСі й мої, які я подавав на акредитацію.

ГО “ПРОМЕТЕЙ“: Як Ви зараз сприймаєте “Миротворець”, СБУ?

Т. ШУМЕЙКО: Із СБУ я не багато спілкувався. Лише коли влітку 2014 року знімали з БіБіСі фільм про війну на Донбасі (Putin’s Gamble), тодішній голова СБУ Валентин Наливайченко дав нам розлоге інтерв’ю і загалом сприяв проектові. Натомість коли восени 2015 року ми потребували нових даних з розслідування про збитий малазійський боїнг, новий голова СБУ проігнорував наше звернення і взагалі нам не дали жодної підтримки (крім акредитації для роботи в зоні АТО, яку надають автоматично майже всім, хто звертається).

Загалом  про “Миротворець” – вважаю, що м’яко кажучи не дуже розумним було обвинувачувати 2 тисячі журналістів у тому, ніби вони отримують акредитацію від “ДНР”. Це навіть не принциповість, це фанатизм.

А щодо моєї справи – могли спочатку зі мною зв’язатися. Основний пафос публікації “Миротворця” – що є такий Тарас Шумейко, котрий публікує патріотичні тексти, видає збірку спогадів про Майдан у Польщі і водночас пише листа прес-службі “ДНР”, у якому очорняє українське військо. Людина, яка хоча б трішки мислить, могла б запідозрити, що тут щось не так. Публікація “Миротворця” спровокувала мій камінгаут, після якого я, на жаль, точно не зможу працювати в Донецьку.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А як у Донецьку ставляться до іноземних журналістів?

Т. ШУМЕЙКО: Дивлячись хто й де саме в Донецьку. У прес-службі ставляться досить-таки люб’язно. Такі собі совєцькі тітоньки сидять на п’ятому поверсі “Дома правітєльства” (колишня обладміністрація). Про військову акредитацію краще запитати заздалегідь, адже вони її затверджують у Москві. Військова акредитація “ширша”, вона дає доступ не лише до цивільних, але й до військових об’єктів. Дають її на місяць. Якщо ти репортер від якогось  поважного видання – можуть і на пів року дати, але так само легко її відбирають.

Загалом українські журналісти, що працюють (як перекладачі, фіксери) в Донецьку із західними журналістами, особливо з розкрученими телекомпаніями, до певної міри захищені. Так звана влада “ДНР” уникає міжнародних скандалів. Пам’ятаю, як 2015 року, незадовго до моєї першої поїздки у вже окупований Донецьк, один із журналістів радіо Свобода запевняв мене, що умови праці для українських журналістів на окупованій території вкрай несприятливі, його самого під Грабово ледь не застрелив бойовик-псих, що почув у його російській мові український акцент. Тому, в’їжджаючи в травні 2015 року до “ДНР” у товаристві двох німецьких журналістів, я морально готувався до того, що на найближчому блокпості мене виведуть у посадку. Але всі блок-пости ми проходили на диво швидко – бойовики лише дивились наші паспорти, часом питали про мету приїзду. Звісно, що я брав із собою в поїздку закордонний паспорт, де не вказано мою київську прописку. Тому українським журналістам, які планують робити проект у ОРДЛО, я порадив би насамперед заручитися підтримкою західних журналістів: або запрошуйте їх у свою компанію (причому варто, щоб офіційно, в листі до “ДНР/ЛНР” ініціатором проекту виступали саме вони, іноземці), або прилаштовуйтесь до їхнього проекту і робіть паралельно свої репортажі.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: До кожного іноземного журналіста представляють супровід?

Т. ШУМЕЙКО: Ні, супроводу немає. Щодо мене навіть не робили спроб завербувати, лише, можливо, перевіряли. Так було у перший вечір, коли я приїхав у Донецьк із німцями – в березні 2014 року. На виході з гастроному причепився п’яний чоловік: “Дай 50 рублей − мне до бутылки не хватает. Я русский военный…”. І ми йому дали. Я став розпитувати, хто він, що тут робить. Він розповів: “Мы тут с братухой служим, в командировке. Из Рязани”. Корочку російського військовослужбовця дістав, запропонував сфотографувати себе із нею. Але я тоді не мав із собою фотоапарату. Підозрюю, що це могла бути провокація.

А ще раніше, в цей же перший день нас просто на вулиці забрали. Ми йшли, знімали вулиці Донецька, будівлю якогось навчального закладу біля центрального автовокзалу, і раптом я помітив тітку, що, побачивши нас, одразу схопилася за телефон – дзвонити. Я одразу зрозумів, що треба тікати. Та ми не встигли – лише трішки відійшли за ріг будинку, як до нас підійшли бойовики з автоматами, що чергували у цьому закладі. Затримали нас. Питали про акредитацію, право на зйомку об’єктів державного значення. У нас була свіженька цивільна акредитація, але не допомогло. “У вас должно быть специальное разрешение на съемку зданий государственного значения”. Завели нас у хол університету, тут ще інші сєпари збіглися, роздивяються, принюхуються до наших акредитацій. Мої німці побіліли, всім страшно… Але нам пощастило – приїхали два хлопці з МГБ, що виявилися трохи кмітливішими. Пояснили “ополченцям” – якщо є акредитація, проводити зйомку районного суду дозволяється. Але “за процедурою” (оскільки їх, МГБ, уже викликали) ми все ж – таки мали проїхати з ними. Так ми побували в МГБ. Там було досить цікаво. Вели нас коридорами, галереями, переходами. Взяли наші паспорти, зробили ксерокопії. Ми заходимо з ними в ліфт, а звідти виходять такі здоровенні жлоби, і в руках мають величезні рушниці, я в житті таких не бачив. І ось вони звертаються до хлопців, що нас супроводжували: “Ви слышали новость?” – “Нет… какую?” – “Ну завтра услышите. Гы-гы-гы”. Зловісно це прозвучало. “Наші” хлопці знітились, але намагались не подати виду – вивели нас на вулицю й відпустили, з рекомендаціями обережніше вести зйомку в публічних місцях, а краще взагалі не знімати біля будівель із вивішеним “державним прапором”.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Розкажіть про Ваш досвід пересування по окупованій території?

Т. ШУМЕЙКО: Блокпости проходити завжди дуже неприємно, це майже завжди стрес. Краще зайвого нічого не говорити – тільки те, що питають. Чергу “туди”, через лінію розмежування, ми обидва рази обійшли. Перший раз просто нахабно об’їхали. Водія брали місцевого з донецькими номерами. Все через знайомих. Контакти мав ще з першої поїздки навесні 2014 року. Він нас забрав у Дніпрі, завіз у Донецьк, але вже там ми пересувалися на різних таксі – ця служба там працює справно, можна замовляти машину по телефону. От тільки термінали там взагалі не працюють. Але скрізь можна міняти валюту.

Іншим разом у нас був свій таксист – донецький хлопець, який вивіз сім’ю й тепер живе в Києві. Він має проукраїнські погляди, донецьку прописку та реєстраційні номери на машині. І коли ми з ним приїхали у Золочів у Західну Україну, нас на добрих 8 годин затримала міліція. Це був великий проект про Україну загалом, тож після Донецька ми поїхали на Захід, знімали сюжет про наше село, але на авто з донецькими номерами… Коли нас затримали під Золочевим, і коли затримали бойовики − це були майже дві однакові історії, бо і ті, і ті затримали та не знали, що з нами робити.

Загалом найкраще мати свого водія, свою машину. Донецький водій краще знає місцевість. Ми доїжджали до залізничного вокзалу, а далі можна було тільки пішки, тому що там пропускний пункт і журналістів із машиною не пускали. Тож ми їхали до будинку вокзалу, і там через підземні переходи йшли у Жовтневий, в бік аеропорту. Загалом, чи пропустять тебе, це завжди залежить від ситуації. Навіть якщо маєш акредитації – громадянську, чи військову – треба домовлятися з місцевими “командирами” або проникати без дозволу, і так ми переважно й робили.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Як потрапити до окопу бойовиків? У Вас був такий досвід?

Т. ШУМЕЙКО: Зазвичай вони це жорстко контролюють і допускають далеко не кожного. В моїх працедавців були “дружбани-сєпари”, які стояли на передовій у Мар’їнці, й німцям вдалося їх “розкрутити”. Один із бойовиків був громадянином Німеччини, він поїхав найманцем у Донецьк, служив у батальйоні “Восток”. Власне про нього був фільм. Ідея була показати психотип людей, які їдуть воювати за “ДНР”, показати, звідки береться екстремізм, що штовхає молодь до лав ІДІЛ. Чому на прикладі донецького терориста? Бо встановити контакт із бійцями ІДІЛ практично неможливо, простіше з бойовиками “ДНР”.

Отже німцям дозволили знімати інтерв’ю в бліндажі на блокпості у Мар’їнці. Мене (як укропа) в бліндаж не пустили, і я сидів у машині, крадькома фотографуючи телефоном все, що можна було звідти сфотографувати. Зрештою, нічого особливо цікавого ми там не побачили, а інформація мабуть не мала жодної військової цінності – через той блокпост щодня проїздили сотні, якщо не тисячі людей.

З голландцями ми блукали в районі, найближчому до аеропорту. Там суцільні воронки від снарядів, все розтрощено, живе відчуття небезпеки – весь час канонада, ось зараз накриє мінами чи навіть чимось серйознішим. І час від часу повз нас на великій швидкості проскакували машини з розхристаними бойовиками, переважно це були пом’яті легковики (певно, “віджаті” ще влітку 2014 року), в них були побиті шибки, така собі вольниця, махновщина.

Загалом там є чоловік, який офіційно відповідає за допуск преси до військових об’єктів. Це спікер “ДНР” Едуард Басурін. Але він ніколи не йде на зустріч, це треба мати дуже великі “козирі”, якісь рекомендації від донецьких ВІПів, тоді він щось допоможе. Тому слід шукати контактів із польовими “командирами”, лише вони можуть посприяти у доступі до військових об’єктів.

Коли нас у черговий раз не пустили в Донецький аеропорт (причому в нас уже була військова акредитація), голландці пробували познайомитися з Моторолою. Ми прийшли у кафе “Легенда” в центрі Донецька, де зазвичай обідав Моторола. Коли наш ведучий наблизився до столика Мотороли й попросив дозволу заговорити, той спитав, не міняючи вальяжної пози, “а звідки ви?”  Йелле сказав, що з Нідерландів. “Я не буду говорити з представниками країни, де мужики сплять із мужиками й де офіційно дозволено вживання наркотиків”, видав Моторола свій суворий присуд. На цьому наші спроби прорватись у аеропорт закінчилися.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Кризові ситуації з українськими військовими чи СБУ були?

Т. ШУМЕЙКО: З нашою стороною не було, хоча знаю, що таке траплялося. Коли працюєш в зоні АТО, у штабі в Краматорську тобі дають контакти прес-секретарів в Донецькій області, зразки маршрутів, і ти телефонуєш по цих контактах, вибираєш маршрут, домовляєшся та їдеш.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: А як би Ви охарактеризували місцеве населення?

Т. ШУМЕЙКО: Місцеве населення – дуже різне. Частина безперечно підтримують окупантів. Але на мої розпитування багато хто з випадкових співрозмовників у Донецьку про “молоду республіку” говорили без особливої симпатії, а більше жалілися на негаразди. В червні 2015 року мені довелося побувати на вечірці випускників однієї з донецьких шкіл. Із близько 20 дівчат і хлопців лише троє – четверо відкрито (!) призналися, що не бачать нічого доброго в тому, що відбувається з Донбасом. Директор школи, за їхніми свідченнями, відкрито обстоює проукраїнську позицію, і навіть торт на їхньому вечорі був виконаний у жовто-блакитних кольорах. Ці учні (вочевидь найрозумніші й найталановитіші) нарікали на те, що за теперішніх умов їм значно складніше буде здобути вищу освіти, адже батькам складніше буде підтримувати їх через лінію розмежування, якщо вони вступлять до вишів у Києві, натомість у Москві конкурс значно вищий і їм складно буде конкурувати з московськими випускниками, в яких із багатьох дисциплін набагато краща підготовка.

Наш водій якось познайомив нас (голландських журналістів і мене) у Донецьку з дівчиною, що має про-українські погляди. Така собі маленька жіночка, а не побоялася зустрітися. Ми вибрали місце в парку, де було мало людей. Я думаю, що сусіди, знайомі знають, у кого яка позиція, але зайвий раз краще не ризикувати. Я, здається, і не зустрічав більше людей, які так відкрито говорили про свої симпатії щодо України. Вона проти сепаратистів, чекає, коли прийдуть наші війська. Натомість жіночка з опери була менш прямолінійна: вона робила виразні паузи й міни, коли я зачіпав тему нових порядків, а коли прямо спитав, чи вона й тепер вважає оперний театр у Донецьку українським, відповіла: “звичайно, ми є академічним державним театром опери та балету імені Анатолія Солов’яненка”.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Потрапляли під обстріли? Були до них готові?

Т. ШУМЕЙКО: Близько проїжджали. На жаль, ніхто інструктаж нам із цього приводу не проводив. Коли ми були у розташуванні батальйону “Донбас” під Маріуполем, випадково потрапили на інструктаж волонтерів із Києва на тему першої медичної допомоги на фронті. Ми знімали процес навчання, й завдяки цьому я дечому навчився. Наприклад, як вставляти дихальну трубку в трахею непритомної людини.

Під Слов’янськом ми таки потрапили під обстріл, це було 2 травня 2014 року. Саме тоді в Слов’янську почалися серйозні бої. Ми під’їхали у передмістя − Семенівка, здається. Там проходила колона української техніки, а бойовики почали їх обстрілювати з автоматів. Метрів із 400 від нас. Ми притислись до парканів. Пощастило, з нами не було сек’юріті, втім вони зазвичай лише заважають. Ці наші сек’юріті – це зазвичай відставні військові з Америки, Британії, часом є навіть вихідці з України й Росії, що мають англійське чи американське громадянство. Їхня функція – попередити небезпеку, і вони зовсім не зацікавленні в тому, щоб ми потрапляли у гарячі точки. Тож і що-небудь цікаве побачити з ними важко. Це завжди напруга. У той день було багато західних компаній, які перекуповували цих сек’юріті, тож нам ніхто не дістався. Нас було четверо:ведучий, оператор, місцевий водій і я. Було страшно: кулі літають, ми притулилися до паркану і чекаємо, поки вщухне перестрілка. На нас були з бронежилети, каски, марковані як преса. Це десь хвилин 10 усього тривало. Потім, коли ця машина, з якої стріляли, поїхала, ми також поїхали далі, та у Слов’янськ нас вже не пропустили бойовики. Ми під’їхали туди, телефонували до мера Пономарьова (у нас був телефон його секретаря), та цього разу нічого не допомогло. Може це й добре, бо в місті була справді серйозна канонада. Казали, що навмисне обстрілювали марковані журналістські машини – і таке також буває.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Що би Ви порадили молодим журналістам для власної безпеки у зоні АТО?

Т. ШУМЕЙКО: На окупованій території дуже бажано мати добрі стосунки з місцевими князьками й командирами. У “ДНР/ЛНР” досі немає чіткої вертикалі влади, тому трапляється, що військові формування не підпорядковуються командуванню в Донецьку / Луганську. Отже, що більше в тебе зв’язків, то більше шансів вийти з підвалу ще до того, як скандал навколо твого затримання набере міжнародного розголосу.

В разі небезпеки слід телефонувати до найближчого начальника, говорити, що тебе затримали на такому-то блокпості. Це працює. Якось у квітні 2014 ми їхали з Донецька в Слов’янськ, бойовики забрали в нас бронежилети й завернули машину: “можете ехать обратно в аэропорт!” Я подзвонив секретарці мера Пономарьова і передав трубку старшому на блок-пості. Два слова, й нам повернули бронежилети та пропустили далі.

Взагалі все залежить від ситуації, від того, на кого натрапиш, чи мали вони втрати напередодні, чи п’яні, чи під кайфом…

Також слід пам’ятати, що будь-який контакт треба перевіряти, і взагалі не слід бути довірливим. В Луганську нас ледь не викрали – якось рано вранці, на другий чи третій день після захоплення СБУ один із тамтешніх бойовиків подзвонив нам (а ми ночували в Донецьку) й повідомив, що спецназ уже штурмує будинок: “Нас лишилось декілька останніх захисників. Довго ми не протримаємось, їдьте скоріше”. (Треба сказати, що всі тоді були впевнені, що спецназ ось ось проведе операцію зачистки. Бойовики вважали себе смертниками, а група підтримки на площі перед СБУ – мучениками. Вони попрощалися зі своїми сім’ями й чекали штурму. Щоб зняти цей історичний епізод наша група БіБіСі Панорама щодня їздила із Донецька (де в нас був довготривалий контракт з одним із готелів у центрі міста) в Луганськ і один раз ми навіть залишились у Луганську ночувати, замовивши в готелі “Луганськ” номери з вікнами на СБУ).

Отже, почувши про штурм, ми негайно покинули сніданок, схопили камери і помчали до Луганська. На щастя, ми все ж вирішили подзвонити по інших контактах бойовиків, що захопили СБУ. “Тут у нас усе спокійно”, сказав нам один, а тоді другий бойовик. Я ще раз передзвонив тому, хто повідомив про штурм, і коли сказав, що дзвонив до СБУ в Луганськ і що нам сказали, що там усе спокійно – на тому кінці почулися короткі гудки. Гадаю, що нас хотіли перехопити десь на трасі. Потім я погуглив на той номер телефону – ним користувався якийсь вугільний підприємець з міста Стаханова Луганської області.

У прес-служби “ДНР” я просив їхні журнали й газети. Потім на цих матеріалах, які я передав Романові Кабачію з Інституту Масової Інформації, працівники цієї організації підготували дослідження про пресу на окупованій території. Я був із ними у робочих стосунках, а те, що я на справді думаю про “ДНР”, я публікував після повернення звідти.

В мене там зазвичай був подвійний інтерес: наприклад, організувати зйомки про те, хто збив МН-17, і заодно зібрати якомога більше інформації для себе, щоб потім про це написати. Взагалі, інформація – це чи не головне, що повинно мотивувати журналіста, і кожен для себе вирішує, якою ціною й методами її здобувати. Ясно, що методи мають бути чисті, але не завжди так виходить.

Кожна журналістська спеціальність має свої нюанси.  Як я вже казав, я в Донецьку був радше як технічний персонал. Це трошки інше, ніж журналіст, котрий є людиною статусною, представляє якесь видання. Якби я їхав від “Ґазети Виборчої” – мабуть, поводився би дещо інакше, стриманіше й обережніше. І на певно не написав би тоді листа до прес-служби із запевненнями в моїй лояльності. А оскільки я в тій ситуації представляв самого себе, а не видання, то й прийняв рішення на власну відповідальність.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чи ставали журналісти об’єктами маніпуляції “ДНР”?

Т. ШУМЕЙКО: Про випадки маніпуляцій чи прямих підкупів мені нічого не відомо. Але загнати у певні рамки лояльності чи принаймні контролювати – так, це було. У пакеті документів, які підписуєш, коли отримуєш акредитацію, є зокрема питання: З якими ЗМІ співпрацюєте, під якими псевдонімами публікуєтеся? Видань, із якими я співпрацюю, я не подавав, як і не називав своїх псевдонімів. Але, як я вже казав, трапився “прокол” – я надрукував статтю про Донецьку оперу, і тут же позбувся акредитації. Зрештою, рано чи пізно ця доля чекає всіх чесних журналістів, котрі працюють у Днецьку чи Луганську. Там само вийшло з журналістами, з якими я знімав про російський слід у роздмухуванні конфлікту (Behind the balaclavas, 2014) та про МН-17 (Putin’s Gamble, 2014). У Донецьк тепер нікого з них не пускають.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чи є редакційна політика відносно цих подій?

Т. ШУМЕЙКО: Загалом журналістові бажано чітко знати, що й де казати. З одним із моїх знайомих фіксерів трапився скандал, і його звільнили. Проблема мала місце, коли колеги їхали знімати на місці загибелі МН-17. На пропускному пункті, за словами одного з колег, він сказав: “Ми едем снимать то поле, где вы сбили голландский Боинг”. Але сам він присягається, що лише сказав: “Їдемо в Грабове”. Їх відразу розвернули, і через це працедавці розірвали з ним контракт. Як би там не було на справді, це таки була тактична помилка. Правильно було б щось вигадати – їдемо десь далі, у наступний пункт (на Луганськ, наприклад). Вони цього перевіряти не будуть. Кожного разу треба добре думати, що казати. Пам’ятати, що тут не завжди можна бути щирим, адже це все одно, що підставлятися.

На тій стороні не можна говорити “separatist” – там на це реагують, може бути проблема. Навіть, коли говорять англійською мовою, уникають лексем, які можуть викликати агресію. Як на мене – “бойовики”, “найманці”. Англійською я говорю “rebels”, “fighters”…

Працюючи із західним ЗМІ, ти під їхнім захистом. Але я би побоявся приватно їхати в Крим чи Донецьк. На журналістів, що працюють із західними ЗМІ, там дивляться, як на диверсантів. Знаю випадок, коли фіксера із ARD закрили в донецькому підвалі, й він провів ніч у позі ластівки, із зав’язаними за спиною руками. Але німецькі журналісти його звільнили під обіцянку, що він нікому не розкаже, що там побачив.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чи є якісь умовні “темники” для висвітлення цієї війни західними ЗМІ?

Т. ШУМЕЙКО: БіБіСі, очевидно, щоразу окремо продумують свій проект, для кожного – своя ідеологія. Мабуть і в інших медійних корпорацій є якісь свої пріоритети. Але не певен, що у випадку ВВС можна говорити про “темники”. Натомість, якщо йдеться про журналістські стандарти, пригадується епізод, коли після побиття учасників маршу за єдність України ми, журналісти БіБіСі, вечеряли в ресторані на вулиці Пушкінській у Донецьку й дивились новини на російському 1 каналі. За сусіднім столиком сиділи російські журналісти. І ось коли ми побачили, як російське телебачення перебрехало те, що відбувалося на наших очах, один із англійських журналістів не витримав, і кинув таке: “Какой же это, должно быть, стыд – работать на росийское телевидение”. Видно було, що росіяни, які сиділи проти нас, почули сказане. Мабуть, їм справді стало соромно.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Наскільки у західних публікаціях пишуть про присутність російських військовослужбовців?

Т. ШУМЕЙКО: Приміром, коли голландці приїхали – їм було цікаво, вони питали, чи ми побачимо російських військових. Якихось організованих груп російських військовослужбовців ми так і не побачили. Але росіян там багато. На жаль, у голландському фільмі показано лише росіян, які воюють як “добровольці”. Що ж до російських вояків, присланих на Донбас у “відрядження”, знайти їх важко, їх просто приховують, і пресу до них не допускають.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Чи є тенденція вирівнювати сторони конфлікту в західних ЗМІ?

Т. ШУМЕЙКО: Абсолютно, це часто трапляється − пишуть про “громадянську війну”. І з голландцями я довго дискутував, перед тим як почати спільну роботу. Для них важливо бути безсторонніми.

ГО “ПРОМЕТЕЙ”: Які ставлення на Заході до теми провини за МН-17?

Т. ШУМЕЙКО: Росіяни зробили вже все можливе, аби заплутати до неможливості цю історію. Але й ми вже багато чого розплутали. Я дуже радий, що Майк Рудін, автор фільму БіБіСі “Conspiracy Files: Who shot down MH-17?”, вийшов на цю тему і показав, яка версія є найбільш переконливою. Це справді крутий фільм, один із кращих. Проте майже всі місцеві на Донбасі переконані, що “збили укропи”. Наприклад, той же ж німець, бойовик, котрого ми знімали минулого року, признався мені, що фільм не дивився, але він і так знає, що все це пропаганда. Аргументи їм не потрібні, для них це радше питання віри, а не доказів.