- 27 Вересня, 2018
- Posted by: East office
- Categories: Публікації, Російська криза, Тематика
В світі існує не так багато держав, здатних втручатися у внутрішні справи всіх своїх сусідів. До таких держав належить Російська Федерація. Для просування власних інтересів Москва використовує широкий арсенал засобів: армію, спецслужби, Російську православну церкву, власні діаспори. Не гребує Кремль і підкупом, залякуваннями, навіть вбивствами політичних опонентів і ворогів правлячого режиму. Є ще дещо, в чому росіяни справжні майстри – приховування реальної ситуації в самій Росії.
Майже щороку в Рф стаються події, що ставлять під сумнів непохитність режиму. Імперію лихоманить не лише через пенсійну реформу, але й через корупцію, екологічні лиха та конфлікти на національному ґрунті. Білокам’яна прагне старанно приховати усі прояви народного невдоволення. Однак, є ще одна тема, на яку накладено абсолютне табу для федеральних ЗМІ – відцентрові процеси у національних республіках. Особлива увага приділяється інформаційній блокаді національних рухів Поволжя, адже спротив на Північному Кавказі, завдяки вдалим маніпуляціям Москви, вже давно асоціюється на заході з тероризмом і не становить загрози “міжнародного співчуття”.
Сплячий вулкан
На сході європейської частини Російської Федерації знаходиться історичний регіон, який росіяни називають Поволжям, а корінне населення Ідель-Уралом. Регіон складається з шести країн: Ерзяно-Мокшанії (Мордовії), Чувашії, Марій Ел, Татарстану, Удмуртії та Башкортостану, які мають власні самобутні культури, створені сімома корінними народами. Угро-фінські народи ерзя, мокша, марі та удмурти живуть поряд зі своїми тюркськими сусідами: чувашами, татарами і башкирами. Країни Ідель-Уралу настільки несхожі на сусідні російські регіони, що сама Москва визнала за кожною із них статус республіки із власною конституцією, державною мовою та органами управління. Сьогодні ці республіканські атрибути є радше декораціями, за якими ховається жорсткий централізм та підпорядкування Москві. Так було не завжди. На початку ‘90-х, коли федеральний центр був слабкий та нерішучий, кожна з республік виборола для себе чимало суверенітету.
Якщо в “допутінську епоху” правлячі еліти Республік Ідель-Уралу тісно взаємодіяли з націоналістичними рухами (а подекуди навіть підтримували їх), виторговуючи для себе, як для лояльних гравців, преференції Москви – сьогодні ситуація кардинально змінилась. Впливові у минулому самостійницькі організації повністю розгромлені, їх лідери знаходяться на кладовищах, в тюрмах або на еміграції.
Однак, навіть сьогодні націоналізм залишається помітним політичним чинником в Республіках Ідель-Уралу. У той час як в Удмуртії та Ерзяно-Мокшанії навіть одиночні пікети є вагомими подіями в житті національних рухів – в Татарстані та Башкортостані ситуація цілком інша. Рівно рік тому, у вересні 2017-го, в Уфі відбувся мітинг проти намірів Москви заборонити обов’язкове викладання башкирської мови у школах. Понад 2 тис. башкир вийшли на несанкціонований захід. Все завершилось сутичками з поліцією та арештами. Наступ Кремля на державні мови Республік Ідель-Уралу здійсняв хвилю протестів, що вилилась у мітинги, пікети, прокурорські перевірки у школах та арешти активістів.
Розчинити в російському морі
Згадана акція – далеко не найяскравіший епізод в новітній історії регіону. Поволжя веде тривалу боротьбу за власну суверенізацію. Перша спроба проголошення Ідель-Уралу як окремої держави (з федеративним устроєм) була здійснена ще у 1918 році. Це був період неймовірного піднесення та розвитку. Про свої політичні та національні права заявили татари, башкири, чуваші, ерзя, мокша, марі та удмурти. Кожен з цих народів прагнув максимально скористатися тими свободами, що їх принесла Лютнева революція. Хоча найпотужнішим був національний рух татар – шлях до визволення Поволжя з-під російського панування пролягав через землі башкир. Ідель-Урал з усіх сторін був оточений “російським морем”, і лише на півдні землі майбутньої федерації могли одержати вихід до зовнішнього кордону.
Без зовнішніх кордонів здобути незалежність від Росії неможливо. Цю просту політичну аксіому добре усвідомлювали і самі башкири. Їх національний рух тісно співпрацював із казахами. Навесні 1918-го башкирам вдалось домовитись з південним сусідом про координацію зусиль у боротьбі з більшовиками. Проте, ця домовленість проіснувала недовго. Вже восени головним ворогом для башкирського руху став адмірал Колчак, який не визнавав за народами Росії навіть права на автономію. У таких умовах про спільну боротьбу проти Російської армії Колчака довелось домовлятися вже не з казахами, а з більшовиками. Червоні, як і годиться, наобіцяли лідеру башкирського національно-визвольного руху Закі Валіді втілення найсміливіших самостійницьких жадань. На практиці дружба більшовиків з башкирами тривала до поразки Колчака і відступу білих з Омська. Валіді, після участі у кількох невдалих антибільшовицьких повстаннях, був змушений емігрувати закордон.
Поволзькі самостійники зазнали невдачі, хоча й доклали чималих зусиль для осягнення поставленої мети. На землях, за які боролись національні рухи, виникли радянські республіки та автономні округи. Зокрема, виникла і Башкирська Республіка, що на півдні мала спільний кордон з Киргизькою АРСР (так тоді називався Казахстан). Сталін, остерігаючись контрреволюційних рецидивів в Поволжі та Середній Азії, розумів всі небезпеки, що їх несе спільний башкиро-казахський кордон.
Вже 1925 році більшовицьке керівництво вилучило Оренбурзьку губернію зі складу радянського Казахстану, передавши її до РРФСР. Столицю Казахстану перенесли з Оренбурга до Кзил-Орди. Так виник “Оренбурзький коридор”, що розділив дві тюркських республіки. Спершу коридор, що відділяв Казахстан від Башкортостану мав заледве 30 км завширшки. Страх надмірної “дружби народів”, що існувала між башкирами й казахами, змусив Москву кілька разів “уточнити кордони”. Як результат –”коридор” розширився майже вдвічі.
Сталінська конституція, зразка 1936 року, підвищила статус окремих автономних республік до рівня союзних. Серед інших підвищився й статус Казахстану. Згідно з цією конституцією союзні республіки мали право вільного виходу зі складу СРСР. Для реалізації такої можливості вони повинні були б мати виходи до кордонів із зовнішніми державами. Через “Оренбурзький коридор” Башкортостан не підпадав під ці критерії – навіть якби Казахстан покинув “концтабір”. Відтак Башкортостан лишився в статусі АРСР, хоча за територією та чисельністю населення був співставний із багатьма союзними республіками.
Норма про “вільний вихід зі складу СРСР” перекочувала й до конституції зразка 1977 року, залишившись на практиці порожньою декларацією. Ситуація змінилась наприкінці 1980-х, коли “парад суверенітетів” призвів до краху Радянського Союзу. Казахстан, як і Україна, здійснив свій історичний вибір – проголосив незалежність.
Більшовикам так і не вдалось остаточно розчинити народи Ідель-Уралу в російському морі. Натомість Москва змогла “відтяти” шлях до незалежності, перегородивши його “Оренбурзьким коридором”.
Оринбор – кінець імперії
Попри нове національне піднесення, що мало місце серед татар, башкир та казахів у 1989-1991 рр. – ліквідація “Оренбурзького коридору” у ті часи видавалась фантастикою. Станом на 1989 р. число росіян в Казахстані практично дорівнювало числу казахів. Серйозним викликом для Астани стала демографічна проблема у Північному Казахстані, де концентрація росіян є найвищою в державі. Годі й казати, як казахів занепокоїла анексія Криму і вторгнення росіян на Донбас. Можливість втратити північні землі за кримським сценарієм видавалась цілком реальною. Тоді, у 2014 році, чимало казахських патріотів відкрито демонстрували солідарність з Україною.
Хоча Казахстан лишається авторитарною державою з кланово-сімейною моделлю управління – зміни в країні все ж відбуваються. Частка росіян в структурі населення Казахстану, за останніх 20 років скоротилася з 30% до 20%. Невпинно зростає частка казахів, яка тепер становить 67,5%. Нещодавно Казахстан перейшов на латинку, що неабияк дратує Москву.
Змінюється і Поволжя. Повільно, але невпинно скорочується російське населення у Башкортостані. За останнє десятиліття суттєво зросла інвестиційна присутність Туреччини в регіоні Ідель-Урал, насамперед в Республіці Татарстан. Разом з інвестиціями турки посилюють і свій культурний вплив на регіон. Не зважаючи на потужний асиміляційний тиск, ані татар, ані башкир на території їх національних республік не стає менше.
У 2018 р. на розрив “Оренбурзького коридору” натякнула державна інформаційна агенція “Казинформ”, котра опублікувала карту Казахстану, що включає землі Оренбурзької області. Правда опальну новину швидко видалили, представивши публікацію карти як прикру помилку. Витівку інформагенції швидко прокоментували міжнародні оглядачі, зокрема і російські. Справа в тому, що у 2017 р. генеральним директором державного “Казинформу” був призначений Аскар Умаров, який не приховує своїх націоналістичних поглядів, зокрема і в питанні повернення Оринбора (так казахи називають колишню столицю – Оренбург). Важко уявити, що така просвітницька самодіяльність може бути не погоджена з Назарбаєвим.
Очевидно, що Ідель-Урал – це Ахіллесова п’ята Російської Федерації. Розрив “Оренбурзького коридору” – це важіль, що запускає процес виходу шести республік Поволжя зі складу РФ. Наразі цей важіль контролює Москва. Спільний башкиро-казахський кордон, за висловом американського геополітика Пола Гобла “відокремить Москву від Сибіру”.
Якщо Україна зацікавлена у перемозі над Росією, а не в капітуляції перед нею – нам самий час замислитися над невійськовими методами впливу на ворога. Одним з ключових інструментів у цьому процесі повинна стати підтримка самостійницьких устремлінь народів Ідель-Уралу. Йдеться про цілком прагматичні, але конкретні кроки:
- Створення в Україні аналітичного центру (на зразок американських think tank) для збору та аналізу інформації про суспільно-політичні настрої в Поволжі. Здійснення прогнозування та формування пропозицій для Уряду України щодо міжнародного позиціонування у зазначеній темі.
- Гарантування невидачі Росії лідерів національних рухів, які шукають в Україні притулку.
- Підтримка, вже існуючих рухів за суверенізацію республік Поволжя – насамперед громадсько-політичного руху “Вільний Ідель-Урал”, представники якого діють в Україні та країнах ЄС. Йдеться про підтримку інституційного становлення подібних рухів: оренда адміністративного приміщення, видавнича та інформаційна діяльність, оплата послуг юристів, перекладачів, команди технічної підтримки тощо.
Безумовно, можлива й інша модель нашої поведінки – спостерігати за діями Росії та сподіватись на Мінськ і подальшу “нормалізацію стосунків” з північним сусідом. Правда раніше ми вже сподівались на Будапештський меморандум і Договір про дружбу. Що з цього вийшло – відомо всім.
Павло Подобєд,